ЧАСТИНА І. Слухати і чути як людина. Розділ 1. Прикладав вухо до Неба, щоб почути дихання Бога.

Вуймак - так його називали. Походження свого псевдоніму він не міг пояснити, а тому завжди відказував жартома, що слово вказує на приймака Вуйка. Так називали першого поселенця, котрий тут появився в незапам’ятні часи й влаштував собі житло з дуба, яке дивовижно збереглося до сьогодні, бо деревина закам’яніла й тисячолітня руїна його не зачепила. Нащадки добудовували й перебудовували Хату, але кам’яний схрон не руйнували – він служив спочатку коморою, але з віками його вкопали у землю й приміщення стало підвалом. Там зберігали зимові запаси харчів, і нічого кращого для такого корисного діла годі було й бажати.

Про схрон Вуймак зберігав найкращі спогади, бо він свого часу не раз захищав і його з родиною, рятуючи від лихоліть і голодоморів. Оповіді про історію схрону зберігалися й передавалися в спадок від сім’ї до сім’ї. Поза родиною місцеві не знали тієї дивної історії, тому не набридали розпитуваннями. Так нащадки виконували заповіт Вуйка - зберігати таємницю про Хату, як першопредок нарік будівлю, чи то пак споруду часів свого пришестя.

Суть заповіту полягала в тому, що в разі розголошення таємниці про Хату родину чекає виродження й смерть. Певний зміст Хати поширився по всьому Краї, бо від неї інші люди навчилися будувати собі житло за тими ж стильовими й функціональними ознаками, що, врешті-решт, створило історичний український народний архітектурний стиль. Про його наявність дослідники дізналися через тисячі років, коли поняття України, як особливої містичної суті в природі, стало на порядку денному всіх зацікавлень світової спільноти.

Щоразу, з народженням нового покоління нащадків Вуйка, родинна історія про скам’янілий схрон почасти забувалася. Але передавалася таємниця, мовляв, Вуйко був не звичайним чоловіком, а особливим і виконував якусь місію Неба на Землі. Після себе, розказували, він залишив спадок – свідчення про його секретну місію в Локації. Ніхто не здогадувався про зміст таємниці, але всі, хто переймався історією секрету, шукали скарб в околицях. Хто де міг: копали у городах, під старими деревами, знаковими місцями на роздоріжжях, навіть розкопували місця, де були давно зниклі окремішні могили, але все намарне.

Вуймак, останній із нащадків Вуйка, котрий перейняв корінь імені першопредка, був освіченою людиною. Його вміння аналітичного мислення сприяло заняттям із пізнання фундаментальних змістів життя. Він вирізнявся серед усіх неперевершеною пам’яттю – міг згадати все до дрібниць про колишні народження й мандри душі. Через пристрасть до вивчення глибинних сутностей світу Вуймак наполегливо навчався у школі, потім в університеті, куди його покликала любов до філософії.

По закінченні навчання, попри спокусливі пропозиції залишитися на кафедрі, повернувся в родинне гніздо й влаштувався на посаду вчителя у місцевій школі, бо кращої праці, ніж із дітьми, він собі не бажав – в Україні панувало безробіття. Віддавався професії до останку, вважаючи, що вчення про Україну має здолати схоластику вчень про людський розвиток, а виконати місію просвітництва мають молоді вчені й українці за покликанням душі.

Місцину й Хату, де Вуймак проживав, успадкувавши прадідівський грунт, місцеві називали Уйма. Нічого особливого в ній не було, хіба що кругле, як накреслене циркулем, озерце в заплаві річки Луги – тієї, котра творить Локацію, від якої поселення волинян перейняло собі назву Локачі.

Про суть Локації вже давно забулося, але на посиденьках розказували, що колись, як на локачинській землі поселився першопредок Вуймака, він ходив до круглого озерця ночами й щось там ворожив. Тоді довкола водойми ставало світло, як удень: стовп білого сяйва піднімався в небо й пульсував хвилями. Ніхто з місцевих тоді не спав – заснути було годі, але й наблизитися до озерця ніхто не наважувався. Боялися, а тому сторонилися чарівника, називали його відьмаком, знахарем, відуном і ще по-всякому.

Хата, де проживав Вуйко, стояла осторонь на схилі пагорба. Її вікна виглядали в сторону озерця, і господар часто сидів біля центрального віконця у негоду, визираючи крізь шибки щось тільки йому зрозуміле. До нього приходили, аби порадив яке зілля від недуги. Так господар підтримував стосунки з односельцями. Поза тим жив відлюдником, аж поки не знайшлася вірна помічниця, котра відважилася підійти до Вуйка вночі біля озерця, де той чарував довкілля. Відтоді родина побільшала – двоє хлопців і дівчинка підростали й поповнили місцевий людський колорит. Старшого назвали Вуймаком, середущого Манівцем, а дівчину Вуйницею. Як вони пішли з дому в люди, то довкола Локач постали нові поселення за їхніми іменами.

Іменем Вуймак називали перших із народжених хлопчиків у нових сім’ях, котрі походять від Вуйка. Це було правилом, котре забезпечувало спадкоємність побутування родини на Землі й на грунті. Так воно збереглося до останнього з нащадків.

Він любив ходити до озерця, аби наповнитися спогадами про минуле. Від часів першопредка довкілля надзвичайно змінилося. Мочарі, котрі Луга влаштувала неодноразовими розливами води навесні після навальних дощів, оточили озерце важкодоступною трясовиною. Підійти до плеса без спеціальних засобів пересування не було змоги. Та й слава про ворожбитське місце відштовхувала відвідувачів. Навіть діти, цікавість яких не знала меж, боялися підходити до чарівної, як казали, води. Таких ознак їй надали за сотні років, бо помітили, що ні в плані, ні в рослинності, ні в ознаках життя водного плеса чорного кольору нічого не змінювалося. Ніхто тут не рибалив, ніхто не полював на диких качок, котрі літували в Локації щороку, ніхто не косив трави й очерети, що буяли високим зростом, висихаючи на зиму. Інколи злосливі місцеві хлопчати, граючись у вогняні ігри, підпалювали сухий осот. Вогонь поширювався все трав’яне довкілля, наповнюючи Уйму їдким димом і залишаючи по згоранні дике, наповнене чорними остюками очерету, лоно заплави.