Епілог. Ноти на попелі

Минуло майже десять років. Сонце високо стояло над містом, прогріваючи розчищені від бруду вулиці. Вікна Житомирської міської Філармонії знову були засклені, хоча й зібрані з різних шматків.

У великій залі, там, де колись у стовпах світла кружляв пил смерті, тепер пахло свіжим деревом і книгами. Дівчина років п'ятнадцяти сиділа за новим, хоч і трохи потертим фортепіано. Вона зосереджено перегортала сторінки пожовклого зошита.

— Анно, ти готова? — запитав чоловік, входячи до зали. Він спирався на ціпок, а його обличчя було посічене шрамами старих часів. 
— Люди з інших поселень уже зібралися на площі. Вони чекають на перший концерт.

— Майже, тату, — дівчина не відривала погляду від сторінок. 
— Я просто ніяк не можу зрозуміти один фрагмент.

Вона вказала на партитуру. Внизу сторінки, під надрукованими нотами Шопена, чиєюсь рукою були зроблені поспішні позначки олівцем. І там, поруч із кривим басовим ключем, був короткий напис: "Для Мікі. Ніколи не дозволяй світу замовкнути".

— Я знайшла це в кабінеті директора, коли ми розбирали завали, пам'ятаєш? У той день, коли всі статуї раптом перетворилися на попіл, — тихо сказала Анна. 

— Я завжди задавалася питанням... що це був за звук тоді? Цей страшний гул з неба, після якого ми змогли вийти назовні. Хто нас врятував?

Чоловік підійшов ближче і поклав руку їй на плече. Він подивився у вікно, на площу, де колись стояли мерці, а тепер сміялися люди. 

— Я не знаю, доню. Можливо, це була сама Земля. Можливо, світ просто втомився від тиші і вирішив очиститися.

Анна кивнула, хоча в її очах залишився сумнів. Вона поклала пальці на клавіші. 

— Тоді я почну з цієї мелодії, — сказала вона. 

— Мені здається, хтось дуже хотів, щоб її дограли до кінця.

Вона вдарила по клавішах. Звук злетів до стелі, чистий, сильний і безмежно живий. Він вирвався через відкриті вікна на площу, полетів над дахами відновлених будинків і досягнув іржавого каркаса телевежі на горизонті. Світ більше не мовчав. Світ просто слухав…