Розділ 8. Контрапункт пам'яті

Сирена в підземному бункері завила різко і брудно. Для Даніеля це був ля-бемоль другої октави, змішаний із подразнюючим металевим деренчанням. Дисгармонія, яка різала його нове, надчутливе єство.

Але крізь цей вереск тривоги, крізь тупіт черевиків і панічні крики вчених, що лунали з дальніх коридорів, його змінений мозок раптом вихопив інший звук. Звук, якого тут не могло бути.

М’який шелест шовкової спідниці.

Даніель завмер посеред розбитого скла своєї камери. Його білі, незрячі очі дивилися в порожнечу, але внутрішній зір розірвав темряву спалахом сліпучого спогаду:

Сонце лилося крізь величезні, ще цілі вікна консерваторії. Скрізь пахло мастикою для паркету та гарячим пилом. Мікаліна сміялася. Її сміх був чистим, як кришталевий дзвіночок, ідеальне арпеджіо, що злітало до самої ліпнини на стелі. Вона ще могла бачити тоді. Її блакитні очі, яскраві, як весняне небо, дивилися на нього з удаваною суворістю. Вона сиділа за тим самим «Бехштейном», а він стояв позаду, обіймаючи її за плечі, зануривши обличчя в її волосся. Вона пахла ваніллю та молодістю. 

— Дані, ти нестерпний, — шепотіла вона, відхиляючи голову йому на груди. 

— Ми маємо репетирувати. Конкурс за два тижні. Він перехопив її тонкі пальці, відриваючи їх від клавіш, і притиснув до своїх губ. Її шкіра була такою теплою, такою живою, що під нею пульсував сам ритм життя. 

— Мій найкращий конкурс — це ти, Мікі, — відповів він. — Я міг би слухати, як б’ється твоє серце, замість будь-якої симфонії у світі. Тільки послухай його… ідеальний розмір чотири чверті…

ХРУСЬ.

Спогад розбився на друзки. Чийсь чобіт наступив на уламок броньованого скла. Даніель повернувся в реальність — холодну, пропахлу кров’ю, озоном та страхом.

Сотні «Слухачів» виходили зі своїх камер. Вони текли в коридор, як сіра, суха ріка. Їхні рухи більше не були хаотичними хитаннями маріонеток. Вони вслухалися в Даніеля. Він став їхнім камертоном. Кожен мікроскопічний рух його тіла, кожна вібрація його сухих зв'язок передавалася їм через повітря, вишиковуючи цю орду хижаків у ідеально синхронізовану армію.

Він підняв ліву руку — ту саму, яку колись прокусив мертвотно-сірий монстр. Тепер ця рука була такою ж: твердою, як морений дуб, з чорними венами-струнами під пергаментною шкірою. Він зробив ледь помітний жест вказівним пальцем, імітуючи вступ контрабасів.

«Слухачі» одночасно зробили крок уперед. Звук сотень сухих підошов, що вдарили по металевій підлозі, пролунав як гуркіт барабана перед стратою.

Попереду, за залишками потрощеного пульта управління, на підлозі сидів доктор Ренн. Його костюм був розірваний, планшет розбитий. Він хапав ротом повітря, і Даніель чув, як жалібно і швидко б'ється його серце. Сімнадцять ударів на десять секунд. Аритмія тваринного жаху.

«Він назвав її трупом. Він сказав утилізувати її», — провібрувала думка в голові Даніеля.

Він зробив крок до доктора. Його постать у тьмяному аварійному освітленні виглядала величною і моторошною одночасно. З нього звисало лахміття старого светра, але тримався він рівно, з грацією соліста, що виходить до оркестрової ями.

— Ти ж ніколи мене не залишиш? — голос Мікі в його пам'яті раптом втратив легкість. Це був спогад із пізнішого часу. Часу, коли небо над містом затягнуло сірим попелом, а на вулицях почали з'являтися перші нерухомі фігури. Вони сиділи на матраці в кабінеті директора. Було холодно. Вона тремтіла, притискаючись до нього всім тілом. Її очі вже почали мутніти від вірусу, який милосердно залишив їй життя, але забрав світло. 

— Ніколи, Мікі, — Даніель тоді гладив її по схудлих плечах. Його власні очі були повні сліз, які він ховав у темряві. 

— Навіть якщо весь світ замовкне. Навіть якщо від нас залишиться лише пил. Моя музика завжди буде для тебе. Моя душа завжди буде захищати тебе.

І він захищав. Він зрозумів це зараз, дивлячись на доктора Ренна своїми білими очима. Його розум створив ту прекрасну, живу Мікі-галюцинацію не через слабкість. Це був його щит. Це був єдиний спосіб виконати обіцянку — зберегти її живою хоча б у своєму понівеченому всесвіті. Ці люди в білих халатах не просто зруйнували його ілюзію. Вони вбили Мікаліну вдруге.

— Ні, будь ласка... — прохрипів доктор Ренн, втискаючись спиною в холодну стіну. Він бачив, як до нього наближається Даніель, а за його спиною, немов тіні з пекла, завмерли десятки «Слухачів», очікуючи наказу. 

— Ми не хотіли... ми намагалися знайти ліки! Ви... ви — диво еволюції! Ви можете зупинити їх!

Даніель зупинився за метр від лікаря. Він нахилив голову набік, точнісінько так, як це робила жінка в червоному пальті на площі багато днів тому. Він слухав.

Слова доктора були пустим шумом. Даніеля цікавила лише вібрація його голосових зв'язок — жалюгідне тремтіння брехуна.

Даніель не міг говорити по-людськи. Його рот більше не був пристосований до артикуляції слів. Але йому це було й не потрібно. Він широко відкрив щелепи. З його горла вирвався звук, але цього разу не руйнівна хвиля. Це була тиха, складна поліфонія. Це був запис. Його мутований мозок відтворив у повітрі ідеальну аудіокопію того самого моменту: хрускіт кісток Мікаліни під важким черевиком, змішаний зі звуком металевої банки від персиків, що падає на підлогу.

Він транслював цей звук прямо в мозок доктора Ренна, посилюючи його до нестерпної гучності.

Вчений закричав, затискаючи вуха руками, з яких текла кров від лопнулих барабанних перетинок. Він катався по підлозі, розчавлений вагою акустичного болю, який передавав йому Даніель — болю втрати всього світлого, що було в цьому світі.

Даніель дивився на нього з холодною відстороненістю генія, який щойно взяв складний акорд. А потім він опустив праву руку вниз. Різко. Рух диригента, що означає фінал.

«Слухачі» рвонули вперед. Вони не видавали жодного звуку, крім сухого шелесту своїх тіл. Сіра хвиля накрила доктора Ренна, змусивши його жалюгідне серце замовкнути назавжди.