Розділ 5. Пил і порожнеча

Важкі дубові двері консерваторії не просто розчинилися — вони впали з гуркотом, який змусив би будь-яку живу істоту здригнутися. Але Даніель лише повів плечем. Його білі очі були прикуті до Мікаліни, яка все ще тримала ніж біля свого зап’ястя.

— Не бійся, люба, — прохрипів він, намагаючись посміхнутися застиглими губами. 
— Я не дам їм тебе забрати.

У залу ввійшли троє. Люди в білих герметичних костюмах, з яскравими прожекторами на шоломах. Промені світла розрізали пил, вихоплюючи з темряви понівечений рояль, розкидані бляшанки та фігуру Даніеля, що стояв на колінах.

Чоловік, що йшов попереду, тримав у руках планшет. Він зупинився за кілька кроків, навіть не витягнувши зброї. Його голос звучав через динамік сухо і професійно.

— Об’єкт №1, стан стабільний. Трансформація завершена на 98%. Дивно, що він досі зберігає вертикальне положення. Зазвичай на цій стадії «Слухачі» вже переходять у режим енергозбереження.

Даніель заричав — звук вийшов низьким і тріскучим. 

— Лишіть її! Забирайте мене, але Мікі не чіпайте! Вона ні в чому не винна! Вона сліпа, вона не бачила вашого пекла!

Лікар у скафандрі на мить зупинився. Він повільно повів прожектором навколо Даніеля. Світло пройшло крізь порожнечу праворуч від рояля, ковзнуло по стіні й повернулося до «Об’єкта №1».

— Кого — «її»? — запитав лікар. У його голосі не було глузування, лише холодний клінічний інтерес. 

— Ви про що, Даніелю?

— Про Мікаліну! — Даніель вказав правою рукою на дівчину в сірій сукні, яка тепер тремтіла, притиснувшись до клавіш. 

— Вона тут! Вона щойно їла персики! Ми грали Шопена!

Лікар зітхнув. Його помічник зробив нотатку в планшеті. — Когнітивна дисонанс на тлі ізоляції. Типовий випадок. Об’єкт вигадав собі компаньйона, щоб не збожеволіти від тиші за ці три роки.

— Що ви верзете? — Даніель кинувся до Мікі, намагаючись обхопити її за плечі. 

— Мікі, скажи їм! Скажи щось!

Він потягнувся до її руки, але його пальці пройшли крізь щось крихке. Даніель завмер. Він подивився вниз.

Світло прожектора тепер було спрямоване прямо на банкетку біля рояля.

Там не було дівчини в сукні кольору пильної троянди. Там не було блакитних очей, затягнутих молочною пеленою. На стільці сиділо щось, що колись було людиною. Скелет, обтягнутий залишками зотлілої тканини, яка давно втратила будь-який колір. Череп з пустими очними ямками був нахилений набік, наче прислухався до мелодії, яка ніколи не звучить. На кістках пальців, що лежали на клавішах, виднівся товстий шар сірого пилу — такий самий, як на всьому в цій залі.

— Ні... — Даніель відсахнувся. 

— Ні, ми щойно розмовляли. Вона... вона їла персики.

Він подивився на стіл. Там справді стояла банка. Вона була іржавою, розкритою ще кілька років тому. Всередині була лише чорна пліснява та сухі залишки чогось, що давно перестало бути їжею.

— Мікаліна померла у перший тиждень спалаху, Даніелю, — голос лікаря лунав як вирок. 

— Ви самі принесли її сюди. Ви посадили її тут. Весь цей час ви розмовляли з трупом. Ваша пам'ять заблокувала реальність, щоб вірус міг завершити роботу в ідеальних умовах — у стані вашого ілюзорного спокою.

Даніель дивився на порожній череп. Раптом він згадав. Згадав справжній запах у цій кімнаті — не аромат пудри, а солодкуватий сморід розпаду, який він називав «запахом бібліотеки». Згадав, що Мікі ніколи не відповідала йому — він сам вигадував її слова і чув їх у своїй голові.

Його «Симфонія» була лише маренням самотнього монстра.

— Вона... вона не бачила, як я став таким, — прошепотів він. Це була його остання втіха.

— Вона взагалі нічого не бачила, — лікар кивнув помічникам. — Утилізуйте біологічні залишки на стільці. Об’єкт №1 транспортуйте до лабораторії. Його мозок створив найпотужнішу галюцинацію в історії спостережень. Це ідеальне паливо для вірусу.

Один із помічників підійшов до банкетки і грубо штовхнув скелет. Кістки з сухим хрускотом розсипалися по підлозі, перетворюючись на хмару того самого золотого пилу, про який Даніель так красиво розповідав щовечора.

У цей момент залишки людського розуму Даніеля остаточно згасли. Він більше не бачив Мікі. Він не бачив світла.

Він підняв голову до стелі й видав довгий, протяжний крик — звук, у якому не було жодної ноти, жодної музики. Тільки порожнеча.

— Кінчайте з цим, — сказав лікар, розвертаючись до виходу. — Тут більше немає на що дивитися.

У залі залишився лише пил. Він повільно осідав на клавіші рояля, на яких більше ніхто й ніколи не зіграє Шопена.