Розділ 4. Мапа звуків та останній вальс

Ніч опустилася на місто, як важка завіса, але для Мікаліни нічого не змінилося. Її світ завжди був темним, проте сьогодні ця темрява стала холодною. Вона сиділа на підлозі біля ніг Даніеля, притиснувши щоку до його коліна. Вона не плакала — сльози закінчилися ще тоді, коли вона зірвала бинти. Тепер у ній жив лише глухий, ниючий жах, який заповнював легені замість повітря.

Даніель сидів нерухомо. Його права рука все ще гладила її по волоссю, але рухи були рваними, механічними. Ліву руку він заховав у кишеню куртки — вона стала занадто важкою, занадто чужою. Він відчував, як холод підіймається до плеча, а потім, наче крижана голка, впивається в грудну клітку. Його серце... воно билося. Але так рідко, що він встигав порахувати до десяти між ударами.

— Мікі, — його голос тепер нагадував шелест старого паперу. — Ми маємо мало часу. Послухай мене уважно. Кожне слово — це твій ключ від дверей.

— Я не хочу ключів, Дані, — прошепотіла вона, міцніше стискаючи його джинси. 
— Я хочу, щоб ти просто продовжував дихати.

— Послухай! — він злегка струснув її за плечі, і це зусилля віддалося болем у всьому тілі. 

— Я підготував усе. У кутку біля виходу стоїть рюкзак. Там друга банка персиків, сухарі та пляшка води. Я змастив усі петлі на дверях олією з рояля. Вони більше не риплять. Ти зможеш виходити в коридор абсолютно безшумно.

Він замовк, намагаючись вхопити повітря. Легені працювали дедалі гірше.

— Я створив для тебе мапу звуків, Мікі. Пам'ятаєш, як ми вчили ноти? Кожен предмет у цій залі має свій звук, якщо по ньому легко вдарити. Стіл — це «до», шафа — це «соль». Якщо ти загубишся в темряві — просто торкнися їх. Але найголовніше... — він завагався. 

— Якщо ти почуєш звук, який не належить цьому дому... сухий шурхіт або скрип бруківки... це значить, що хтось із «Слухачів» підійшов надто близько. Тоді ти повинна завмерти. Стати такою ж нерухомою, як вони.

— Ти вчиш мене бути мертвою, Дані? — вона підняла на нього свої білі очі, і в них він побачив віддзеркалення власного розпачу.

— Я вчу тебе жити без мене! — вигукнув він, і цей вигук змусив істот на площі внизу знову ворухнутися.

Він відчув це — цей зв'язок. Тепер він чув їх краще. Він чув, як тисячі порожніх легень внизу втягують холодне повітря. Він чув вібрацію їхніх сухих суглобів. Вони стали для нього не ворогами, а... сусідами. Музикантами в одному оркестрі, де він скоро мав зайняти своє місце.

— Ходімо, — Даніель підвівся, важко спираючись на праву ногу. 

— Я маю показати тобі останню річ.

Він повів її через залу до масивної вхідної групи. Кожен крок давався йому з боєм. Його ліва нога вже почала підволочуватися, видаючи той самий звук, який він так ненавидів — звук «Слухача».

Він підвів її до дверей кабінету директора, де вони облаштували свою спальню. На одвірку на рівні її очей він вибив ножем кілька глибоких насічок.

— Це — твій орієнтир. Якщо ти відчуєш їх пальцями — значить, ти вдома. Тут безпечно. Я забив вікна тут подвійним шаром дошок. Навіть якщо ти ввімкнеш ліхтарик — світла не буде видно зовсім.

Мікі проводила пальцями по дереву. Її руки тремтіли. Вона відчувала не насічки, вона відчувала його відчай, вкарбований у дерево.

— Дані, — вона раптом зупинилася і повернулася до нього. — Твій запах... він змінився. Ти пахнеш... як осінь. Як стара бібліотека.

Даніель відвернувся. Він знав, що це запах розпаду, який вірус маскував під аромат сухого пилу. Його шкіра ставала сірою, а очі почали затягуватися тією самою білою пеленою, яка була у Мікаліни. Тільки вона не бачила, а він... він починав бачити світ інакше. Тепер він бачив не кольори, а теплові контури. Мікі сяяла перед ним, як сонце — тепла, пульсуюча, жива. І ця життєва сила почала викликати в ньому не тільки ніжність, а й дикий, первісний голод.

Він злякався сам себе.

— Ходімо до рояля, — хрипко сказав він. 

— В останній раз.

Вони повернулися до «Бехштейна». Даніель сів на банкетку, Мікаліна примостилася поруч. Він поклав свою здорову праву руку на клавіші. Ліву він просто поклав на коліна — вона була як камінь.

— Ми зіграємо наш вальс, — прошепотів він. 

— Тільки праву руку. Я буду грати мелодію, а ти... ти просто тримайся за мою руку. Відчувай ритм.

Він почав грати. Це була проста, щемлива мелодія, яку він склав для неї на першому курсі. Але зараз ноти звучали інакше. Вони були важкими, наче кожна з них тягла за собою ланцюг. Даніель відчував, як його свідомість починає вислизати. Спогади про навчання, про перші поцілунки в порожніх класах, про день, коли почався апокаліпсис — усе це перетворювалося на сірий шум. Залишалася тільки вона — тепло поруч із ним.

— Мікі... — він зупинився посеред акорду. 

— Коли це станеться... коли я перестану відповідати... ти повинна вийти через бічний вхід. Не чекай на ранок. Йди вночі, коли вони найменш активні. Рухайся по тіні.

— Я не піду без тебе, — твердо сказала вона. 

— Ти ж знаєш.

— Ти підеш! — він схопив її за руку, і його пальці, тепер холодні та тверді, боляче вп'ялися в її шкіру. 

— Ти повинна жити! Хтось має пам’ятати, як звучить цей рояль. Хтось має пам’ятати, що ми були людьми!

Вона не відсахнулася. Навпаки, вона наблизилася до нього, обхопивши його обличчя своїми теплими долонями. Вона не бачила його змінених очей, його посірілої шкіри. Для неї він все ще був тим самим Дані, який приносив їй квіти і грав Шопена.

— Поцілуй мене, — попросила вона.

Це був найстрашніший і найніжніший момент у його житті. Його губи були холодними, майже нечутливими, але в цьому поцілунку була вся його любов і весь його біль. Він відчув солодкий смак персикового сиропу, який все ще залишався на її губах, і це на мить повернуло йому людську подобу.

Раптом з вулиці донісся звук. Не шурхіт, а чіткий, ритмічний стукіт. Хтось бив у залізні ворота консерваторії.

Даніель різко відсторонився. Його слух, тепер надприродно гострий, вловив вібрацію металу.