Розділ 3. Солодкий присмак попелу

Шлях назад, через вул. Михайлівську, назад до філармонії став для Даніеля найдовшою подорожжю в його житті. Місто, яке раніше здавалося просто небезпечним, тепер перетворилося на в'язку, кошмарну субстанцію. Кожен крок віддавався в його передпліччі пульсуючим холодом. Це не було звичне запалення — вірус не викликав жару. Навпаки, Дані відчував, як його кров стає густою та прохолодною, наче ртуть, а м’язи навколо укусу поступово втрачали еластичність, перетворюючись на дерево.

Він зупинився біля парадного входу, ховаючись за колоною. Площа завмерла. «Слухачі», збуджені недавнім гуркотом у магазині, все ще перебували у стані «низького старту». Їхні голови були повернуті в бік «Вести», але вони почали повільно розвертатися назад, відчуваючи присутність живої істоти неподалік. Дані знав: він має лише одну спробу увійти непоміченим.

Він вичекав, поки порив вітру здійме хмару сухого листя, створюючи природний шумовий фон, і ковзнув до бічних дверей.

Всередині консерваторії панувала тиша, яка тепер здавалася Даніелю найдорожчим скарбом. Він притулився спиною до зачинених дверей і сповз на підлогу. Рюкзак з банками персиків боляче врізався в хребет, але цей біль був реальним, він доводив, що Дані все ще тут.

Він обережно підняв ліву руку. Пальці вже погано слухалися. Шкіра навколо рани набула кольору старого пергаменту, а вени стали чорними, чітко проступаючи крізь епідерміс. Запах... він з'явився. Це був той самий запах, що й надворі — аромат сухого пилу та старої бібліотеки, запах істот, які стоять на площі.

— Я не можу дати їй це відчути, — прошепотів він, зціпивши зуби.

Він піднявся на другий поверх, у їхню імпровізовану оселю. Перш ніж увійти до головної зали, Дані зайшов у вбиральню. Води в кранах не було вже роки, але в бачку залишилося трохи технічної рідини. Він змочив шматок старої завіси і почав гарячково терти рану, намагаючись змити темну сукровицю. Потім він знайшов у аптечці чисті бинти і туго забинтував всю руку від зап'ястя до ліктя. Зверху він одягнув светр з довгими рукавами, який Мікі подарувала йому колись дуже давно.

Він кілька разів глибоко вдихнув, розправляючи плечі, і натягнув на обличчя звичну маску спокою.

— Мікі? Я вдома.

Вона сиділа на тому самому місці, біля рояля. Здавалося, вона не поворухнулася ні на сантиметр з того моменту, як він пішов. Її постать була напруженою, пальці міцно стискали край банкетки. Почувши його голос, вона різко підхопилася, ледь не перекинувши стілець.

— Дані! О Боже, Дані! — вона кинулася на звук, і він встиг підхопити її правою, здоровою рукою.

Вона притиснулася до нього так сильно, що він ледь не зойкнув від болю в укушеному передпліччі. Її обличчя занурилося в його шию, вона жадібно вдихала його запах. Даніель затамував подих, боячись, що вона відчує те, що тепер ховалося під бинтами.

— Ти так довго... я чула шум, Дані. Жахливий гуркіт зі сторони магазину. Я думала, що все... — її голос дрижав, а тіло билося в дрібних конвульсіях.

— Все добре, люба. Просто щур перекинув кілька порожніх банок. Я ж казав, що я тінь, — він гладив її по волоссю, відчуваючи, як його ліва рука починає німіти все сильніше. Кожен рух пальців вимагав неймовірних зусиль волі.

— Ти поранився? — вона раптом відсторонилася, її сліпі очі тривожно «дивилися» кудись йому в груди. 
— У тебе серце б’ється дуже дивно. Повільно.

— Це просто втома, Мікі. Я біг. І... — він зробив паузу, намагаючись надати голосу урочистості. 

— У мене є сюрприз.

Він посадив її за невеликий столик, який вони вкрили залишками оксамитової скатертини. З рюкзака він дістав банку персиків. Звук металу, що торкається дерева, змусив Мікі здригнутися від передчуття.

— Що це? — прошепотіла вона, простягаючи руку.

— Твоє дитинство, — Даніель взяв консервний ніж.

Звук розрізання металу був небезпечно гучним. Рих-рих-рих. Кожен оберт ножа віддавався в його голові набатом. Коли кришка нарешті піддалася, у повітрі розлився аромат — густий, солодкий, майже нереальний у цьому світі гнилі. Це був запах цукрового сиропу, літнього сонця та безтурботності.

Мікаліна втягнула повітря носом, і на її обличчі з'явився вираз такого чистого щастя, що Даніелю захотелося закричати від розпачу.

— Персики... — видихнула вона. 

— Справжні персики.

Дані обережно дістав виделкою половинку золотистого плоду і підніс до її губ. Вона вкусила, і по її підборіддю потік прозорий сироп.

— Це неймовірно, — сказала вона з повним ротом, сміючись і плачучи одночасно. 

— Скуштуй і ти! Дані, це найсмачніше, що було в моєму житті.

Він теж взяв шматочок. Але для нього персик був смаком мокрого попелу. Його рецептори вже почали відмирати, замінюючи солодкість на металеву гіркоту. Він жував цю м’якоть, яка здавалася йому шматком гуми, і змушував себе посміхатися, знаючи, що вона відчуває навіть найменшу зміну в його настрої.

— Так, це... це божественно, — збрехав він, ковтаючи кому в горлі.

Вечеря тривала у дивній, примарній атмосфері. Мікі розповідала якісь історії з минулого, згадувала маму, їхню першу зустріч у консерваторії. Вона була окрилена цим маленьким святом. А Даніель сидів навпроти і спостерігав, як його ліва рука стає все більш чужою. Він уже не міг поворухнути мізинцем. Холод підбирався до плеча.

— Зіграй мені тепер, — попросила вона, витираючи губи серветкою. 

— Тепер, коли ми пообідали як королі. Зіграй щось про світло.

Даніель завагався. Його пальці були напівпаралізовані. Але він знав: якщо він відмовиться, вона все зрозуміє. Вона занадто добре знає його «музичний режим».

Він підійшов до рояля. Сів на банкетку. Відкрив кришку. Чорні та білі клавіші дивилися на нього, як зуби чудовиська.

Він почав грати «Квітень» Чайковського. Це була складна п’єса для людини з однією діючою рукою. Він намагався перекласти основну мелодію на праву, але ліва мала підтримувати бас. Кожне натискання лівою рукою було фізичним болем, не в нервах, а в самій суті його єства. Рука була важкою, наче зробленою з чавуну.