Розділ 2. Плата за один дзвін

Даніель зачинив за собою важкі дубові двері філарионіЇ, і світ миттєво змінився. Затишний, хоч і затхлий запах старого паперу та Мікіної пудри поступився місцем холодному, вологому смороду мертвого міста. Пахло мокрим бетоном, гнилим листям, що роками пріло у водостоках, і тим особливим, солодкувато-металевим душком, який з'являється, коли мільйони життів одночасно припиняють свій біг.

Він стояв у глибокій тіні портика, даючи очам звикнути до різкого денного світла, а вухам — до нової акустики. Тут, зовні, тиша не була порожньою. Вона була натягнута, як гітарна струна за мить до розриву. Вона вібрувала від присутності тисяч істот, які розучилися говорити, але навчилися слухати всім своїм єством.

Площа перед консерваторією нагадувала музей жахливих воскових фігур під відкритим небом. Дані нарахував щонайменше півсотні «Слухачів» лише в полі свого зору. Вони стояли там, де їх наздогнав остаточний параліч: хтось посеред дороги, хтось притулившись до ліхтарного стовпа.

Вірус висушив їх, перетворивши на подобу мумій, обтягнутих сірою, схожою на пергамент шкірою. Одяг на них вицвів і зотлів, звисаючи брудним лахміттям з гострих плечей та стегон. Найстрашнішим було те, що вони не були повністю нерухомими. Вони хиталися. Ледь помітно, на міліметри, від вітру, що гуляв площею, наче сухі очеретини на болоті.

Хлопець міцніше перехопив арматуру, обмотану старою ізоляційною стрічкою. Його серце калатало в грудях, як божевільний молот об ковадло, і він молився, щоб цей звук залишався всередині його ребер.

Він зробив перший крок. Це був не крок людини, а рух тіні. Він переніс вагу тіла на зовнішній бік стопи, повільно опускаючи підошву на асфальт, перевіряючи кожен сантиметр поверхні на наявність камінців чи скла. Дихати доводилося через ніс, маленькими порціями, щоб не створювати свисту.

Його шлях пролягав повз фонтан, який давно перетворився на чашу з брудом і сміттям. Біля його бортика застигла «сім'я». Висока фігура чоловіка, що схилився над меншою фігурою жінки, яка, своєю чергою, притискала до себе щось маленьке, загорнуте в ковдру. Вони злилися в єдиний монумент відчаю. Проходячи повз них на відстані витягнутої руки, Дані відчув запах сухого пилу, що виходив від їхніх тіл. Він бачив, як тремтять їхні повіки, за якими ховалися сліпі білі більма очей. Вони відчували його присутність — зміну тиску повітря, тепло його тіла, — але цього було недостатньо для активації мисливського інстинкту. Поки що.

Три квартали до магазину «АТБ» здалися йому марафоном через мінне поле. Кожен перехрестя був випробуванням нервів. Вітер ганяв вулицями старі газети, і кожен їхній шурхіт змушував Даніеля завмирати, перетворюючись на таку саму статую, як і ті, що його оточували. Він бачив, як на ці звуки реагують «Слухачі»: їхні голови повільно, з огидним сухим тріском, поверталися в бік джерела шуму. Вони були схожі на соняшники, що слідкують не за сонцем, а за звуком.

Коли він нарешті дістався до магазину, його спина була мокрою від холодного поту. «АТБ» зустріло його розбитими вітринами. Величезні шматки скла стирчали з рам, як ікла велетенського звіра, а підлога перед входом була всіяна дрібними скалками.

Це була пастка. Пройти по склу безшумно неможливо.

Даніель витратив десять хвилин, щоб знайти шлях. Він помітив вузьку смужку бетону біля самої стіни, де вітер змів більшість уламків. Він просувався боком, притискаючись до холодного фасаду, буквально втискаючись у стіну, щоб не зачепити плечем залишки вітрини.

Всередині магазину панував морок. Повітря тут було спертим, важким від запаху гнилих овочів, плісняви та мишачого посліду. Промені світла, що пробивалися знадвору, вихоплювали з темряви апокаліптичний пейзаж: перекинуті стелажі, гори розтоптаних упаковок, касова стрічка, що застигла навіки.

Дані увімкнув маленький кишеньковий ліхтарик, затуливши пальцями більшу частину світлодіода, щоб промінь був точковим і слабким. Він почав свій обхід. Відділ бакалії — порожньо. Тільки розсипане борошно, в якому виднілися сліди дрібних гризунів. Консервний ряд — вичищений під нуль. Люди в перші дні паніки змітали все, що могло зберігатися довго.

Відчай почав накочуватися на нього холодною хвилею. Він уявляв Мікі, яка сидить у темряві консерваторії і чекає. Вона, мабуть, прислухається до кожного шереху, її сліпі очі дивляться в нікуди. Повернутися до неї з порожніми руками означало принести їй вирок.

Він вирішив перевірити складські приміщення. Зазвичай мародери грабували торгові зали, але рідко мали час зламувати важкі двері підсобки. Замок на дверях складу був збитий, але самі двері були привалені горою порожніх картонних коробок.

Даніель почав розбирати завал. Це була ювелірна робота. Кожну коробку треба було підняти повільно, не давши їй черкнути об іншу, і так само повільно опустити на підлогу. Його м'язи нили від напруги. Кожен рух займав вічність.

Коли прохід був вільний, він протиснувся всередину. Склад був меншим, ніж він очікував, і майже порожнім. Але в дальньому кутку, на верхній полиці металевого стелажа, щось тьмяно блиснуло у світлі ліхтарика.

Він підійшов ближче. Серце підстрибнуло до горла. Це була не тушонка і не крупа. Це було диво. Дві банки консервованих персиків у сиропі. Вони стояли там, припалі пилом, з напіввідірваними етикетками, на яких ще можна було розібрати усміхнене сонце. Ті самі персики, про які мріяла Мікі.

Даніель відчув, як на очі навертаються сльози полегшення. Він уявляв, як відкриє банку, як солодкий аромат наповнить їхню кімнату, перебиваючи запах пилу. Як Мікі усміхнеться, вперше за багато місяців по-справжньому, відчувши смак минулого життя.

Він поставив ліхтарик на полицю, щоб звільнити обидві руки, і потягнувся до банок. Його пальці вже торкнулися холодного металу першої банки.

І в цей момент доля вирішила зіграти свій жорстокий акорд.

Він не був один на цьому складі. З вентиляційної шахти над стелажем, потривожений світлом і запахом людини, вискочив величезний щур. Тварина, засліплена панікою, не розрахувала стрибок. Вона приземлилася не на підлогу, а прямо на купу порожніх бляшанок з-під пива, які хтось із вантажників покинув тут роки тому.