Розділ 1. Порожні полиці та шурхіт мертвих

Житомир, обласна філармонія імені Святослава Ріхтера колись була пульсуючим серцем міста, місцем, де повітря здавалося густішим від геніальності, що витала в ньому. Тепер вона перетворилася на величний, припалий пилом склеп, що височів посеред понівеченого мегаполіса. Високі вікна великої зали, колись прозорі й сяючі, тепер були заляпані брудом і наполовину забиті грубими дошками. Крізь щілини пробивалися косі промені блідого лютневого сонця, і в цих стовпах світла повільно, наче в уповільненій зйомці, кружляв золотавий пил.

Даніель — або просто Дані, як називала його вона, — стояв біля вікна, обережно відсунувши край важкої оксамитової штори. Пил, що здіймався від його руху, здавався йому подрібненими на порох спогадами: частинками шкіри тисяч людей, які колись аплодували тут до болю в долонях, мікроскопічними волокнами вечірніх суконь та залишками партитур, які назавжди замовкли.

Він подивився вниз, на площу. Там, під шаром попелу та сухого листя, лежало те, що колись було цивілізацією. А поміж іржавих кістяків автівок стояли вони. «Слухачі».

Це не були ті зомбі з древніх фільмів жахів — швидкі, ревучі істоти, що розривали плоть на шматки. Вірус, що вирвався на волю п’ять років тому, виявився витонченішим садистом. Він не вбивав тіло миттєво, він висушував його. М’язи інфікованих ставали жорсткими, як старі шкіряні ремені, шкіра набувала відтінку вологого картону і натягувалася на кістках так сильно, що обличчя перетворювалися на вічні оскали. Вони були повільними, майже нерухомими. Вони могли стояти тижнями в одній позі, нагадуючи химерні біологічні статуї, вкриті сірим нальотом міського бруду.

Але у них залишився слух. Неймовірний, надприродний слух. Вірус атрофував очі — більшість «Слухачів» мали замість зіниць білу каламуть, — але натомість перетворив їхні вушні раковини на чутливі локатори. Найменший звук — тріск гілки, випадковий шепіт, удар металу об метал — і ці «статуї» оживали. Вони повертали голови з сухим хрускотом шийних хребців і починали свій нескінченний, невблаганний рух на джерело звуку.

Дані бачив на площі одну таку істоту — колись це була жінка в червоному пальті, від якого тепер залишилося лише буре лахміття. Вона застигла, схиливши голову набік, наче прислухалася до підземних вод. Її пальці, довгі й сухі, як коріння дерева, ледь помітно тремтіли. Вона чекала. Вони всі чекали.

— Дані? Ти знову там? — голос Мікаліни пролунав з глибини зали.

Він був м’яким, як оксамит, але в цій абсолютній тиші здався Даніелю різким сплеском води. Він миттєво відпустив штору.

— Тут, Мікі. Просто милуюся краєвидом, — збрехав він, швидко витираючи спітнілі долоні об штани.

Мікаліна — його Мікі — увійшла до зали. Вона рухалася неймовірно граціозно для людини, чий світ згаснув три роки тому. Її пальці, тонкі й довгі, звично ковзали по ліпнині стін, зчитуючи кожен вигин, кожну тріщинку в тиньку. Вона знала цю консерваторію напам’ять: сімдесят два кроки від їхньої спальні в кабінеті директора до рояля, п’ятнадцять кроків від рояля до вікна.

На ній була сукня кольору «пильної троянди» — принаймні так Дані сказав їй минулого літа, коли знайшов це вбрання у розбитій вітрині елітного магазину. Насправді сукня була попелясто-сірою, посіченою часом і вологою, але Мікі вірила йому. Вона вірила кожному його слову, бо слова були її єдиними очима. Її власні очі, колись яскраво-блакитні, тепер нагадували два камінці молочного кварцу. Вірус пощадив її життя, але забрав світло, залишивши її в полоні звуків та тактильних відчуттів.

— Опиши мені день, — попросила вона, сідаючи на край банкетки біля старого «Бехштейна».

Дані підійшов до неї і обережно взяв її за руки. Її пальці були крижаними. Він заплющив очі, витісняючи з пам’яті образ «Слухачів» на площі та скелети хмарочосів із вибитими шибками.

— Сьогодні... сьогодні небо такого глибокого синього кольору, що здається, ніби в ньому можна втопитися, — тихо почав він, і його голос став глибшим, мелодійнішим. 

— Сонце заливає площу золотом. Знаєш, та дика вишня, що росте біля входу... вона розквітла. Білі пелюстки кружляють у повітрі, наче сніг, який забув, що зараз весна. І лебеді, Мікі. Вони знову на озері. Я чув їхні крики сьогодні вранці — вони звучать як тріумф.

Мікаліна всміхнулася, і ця усмішка була наче слабкий промінь світла в темному льоху. Дані відчував, як у нього стискається горло. Він брехав їй щодня. Брехав, що місто відновлюється, що він бачить дим із труб на горизонті, де нібито працюють пекарні, що по вулицях іноді проїжджають вантажівки з допомогою. Він створив для неї паралельну реальність, бо знав: якщо Мікі відчує справжній запах цього світу — запах сухої смерті та безнадії, — вона просто перестане дихати.

— Зіграй мені, — прошепотіла вона, кладучи голову йому на плече. — Я хочу почути, як падають пелюстки цієї вишні.

Даніель сів до рояля. Його пальці звично лягли на клавіші. Інструмент був хворий: дека тріснула від перепадів температур, багато струн розладналися або просто лопнули, видаючи при натисканні лише глухий металевий брязкіт. Але Дані знав кожну «мертву» ноту. Він грав навколо них, створюючи мелодію з того, що залишилося.

Це був Ноктюрн Шопена, але переінакшений, сповільнений до межі. Він натискав на клавіші неймовірно ніжно, ледь торкаючись їх, щоб звук не піднімався вище за шепіт. Кожна нота була ризиком. Кожна вібрація, що виходила за межі цих стін, могла стати сигналом для «Слухачів». Вони не любили музику — вони реагували на неї як на джерело їжі. Для них гармонія Шопена була лише частотою коливань, що вказувала шлях до живої крові.

Коли остання нота розтанула в повітрі, тиша в залі стала ще важчою, ніж до того. Вона тиснула на барабанні перетинки. Дані почув, як зрадницьки бурчить його власний шлунок.

Він підвівся і пройшов до невеликої ніші за важкою завісою, де вони тримали свої запаси. Мікі не бачила, як він щовечора відкладав більшу частину своєї порції їй, але вона відчувала, як він худне.