Розділ 6. Вілл

Проходячи крізь корпус апартаментів «Альфа», я помітив, що дві двері були зачищені.

Не просто зачинені — запечатані. Герметична стрічка через замок, червоний індикатор «Очищено» над дверима, що блимав повільно. Це означало лише одне: двоє з нас стали абсолютно пустими. Всередині більше нікого. Тіла забрали — тихо.

Навряд чи їх повертають на орбіту. Якби так робили — давно б почалася паніка. Батьки, друзі усі б вимагали відповідей. Нові Слухачі не йшли б до академії з такими очима, повними надії. Ні. Їх забирають туди, де їх ніхто більше не побачить. Знаючи цинічність нашої влади, скоріше за все, вони зараз виконують роботу, де не потрібні розумові здібності. Вантажать контейнери в безкінечних доках. Чистять фільтри в реакторних відсіках. Тіла рухаються. Тіла виконують. Але всередині — порожнеча, яку ніхто не заповнить.

Я дійшов до медичного сектору. Зупинився перед голографічним списком лікарів. Сьогодні зміна Вілла. Він мало не єдиний, хто досі ставиться до нас як до людей. Не як до Контейнерів, не як до фільтрів для відлуння — як до тих, хто колись мав ім’я, спогади. З ним легко говорити. Якщо можна так сказати — ми з ним друзі. Принаймні, наскільки це можливо, коли один з тебе вже наполовину розчинився.

— Еде, привіт, — посміхнувся Вілл щиро, коли я увійшов у палату. Його очі були теплі, хоч і втомлені. — Чув, це твій останній політ. Вітаю.

— Дякую, — промовив я й спробував посміхнутися. М’язи обличчя слухалися погано, ніби забули, як це робиться. 

— Сідай.

Він вказав на крісло з датчиками — те саме, що завжди стояло в кутку, чекало мене. Я сів. Вілл почав приєднувати датчики — холодні металеві пластини до місць, де найкраще відчувався пульс: шия, скроні, зап’ястя. Його рухи були повільними, обережними, ніби він боявся зламати щось уже й так крихке.

— Як почуваєшся після останнього рейсу? Тебе щось турбує?

— Нічого незвичного, — відповів я й сам зрозумів, наскільки іронічно це звучить. Голос вийшов сухим, механічним.

Вілл не засміявся. Він лише підняв брову й вставив штекер у праву скроню — ту, де був вбудований з’єднувач з нервовою системою. Метал увійшов легко, звичним клацанням, ніби ключ у замок, який давно не змащували.

— Розкажи детальніше.

— Ті самі видіння… — я замовк. Голос тремтів на краю. — Хоча ні. Вчора з’явилася жінка з дитиною.

Вілл поглянув на мене уважно. Його пальці завмерли на панелі.

— Вона була агресивною?

— Ні. Пройшла повз і зникла. Просто… подивилася. І все.

— Це добре, — тихо сказав він. — А тіні так і наближаються?

— Тіні нікуди не ділися. І Пітер теж не пішов.

Я посміхнувся —  щиро. Полегшення розлилося в грудях, ніби хтось розслабив невидимі лещата.

— Ти радий, що Пітер поряд? — Вілл поклав руку мені на плече — по-дружньому, тепло. Його долоня була важкою, справжньою.

— Мені з ним спокійніше, — зізнався я.

— Добре, — Вілл усміхнувся кутиком губ. — Зараз спробуй розслабитися. Я перевірю твій ехо-стан.

Я заплющив очі. Відкинув голову назад. Розслабив усе тіло — м’язи, сухожилля, навіть щелепу, що весь день була стиснута. Лише так можна уникнути болю. Лише так можна дозволити ехо пройти крізь свідомість, не чіпляючись за нею кігтями.

Спочатку — пульс прискорився. Серце забилося швидше, ніби намагаючись утекти з грудної клітки. Потім — шум у вухах: низький, наростаючий гул, ніби далекий двигун, що заводиться в безодні. Кров потягнулася у венах — гаряча, густа, ніби ртуть. Тіло стало важким, ніби його тягнуло вниз, у темряву.

А далі…

Тиша.

Абсолютна тиша.

І темрява.

Не просто відсутність світла — темрява, що має вагу. Вона осідає на шкірі, проникає в пори, заповнює легені. Вона не чорна — вона безбарвна, бездонна, така, що поглинає навіть спогад про колір. У ній немає звуків, немає запахів, немає часу. Лише відчуття, що ти вже  один.

— Едддде…

Голос долинув здалеку — глухий, розмитий, ніби крізь товстий шар води. Він тягнувся, розтягувався, наче хтось повільно вимовляв моє ім’я в порожнечі.

— Едддде…

Я розплющив очі.

Переді мною, ніби в запотілому склі, стояв Вілл. Обриси його обличчя були нечіткими, розмиті по краях, ніби я дивився на нього крізь воду, що повільно замерзає. Повітря в палаті стало густим, важким — кожен вдих давався зусиллям. Я відчував своє тіло, але воно було далеким, ніби належало комусь іншому: руки важкі, ноги — чужі, щелепа — заморожена.

Вілл схилився надо мною. Його обличчя наблизилося — занадто близько. Очі — теплі, стривожені, але вже не такі живі, як раніше. 

— Як ти себе почуваєш?

Голос звучав нормально — чітко, близько. Але мої губи… я не відчував, як вони рухаються. Не відчував мови, що торкається піднебіння. Слова вийшли самі — механічно, ніби хтось інший керував моїм ротом.

— Усе гаразд.

Вілл сів на своє місце за столом. Подивився на монітор — лінії, графіки, цифри, що мерехтіли зеленим. Він посміхнувся — щиро.

— Еде, у тебе чудові показники.

Він щось швидко записав у планшеті — пальці летіли по екрану, ніби боялися затриматися.

— Вілле?

Він підвів погляд.

— Скільки мене ще там залишилося?

Слова вийшли тихо, майже шепотом. Я не знав, чого саме боюся — відповіді чи її відсутності.

Він підбадьорливо посміхнувся — тією самою усмішкою, якою лікарі заспокоюють приречених.

— Достатньо. Достатньо, щоб повернутися з останнього рейсу собою.

Я знав, що це брехня. Або напівправда. Але в його голосі не було жорстокості — лише втомлена ніжність. Він не хотів мене добивати.

— А… ти бачив її?

Я опустив очі. Почав знімати датчики — повільно, пальці тремтіли, ніби не слухалися. Металеві пластини відлипали від шкіри з легким клацанням — холодні, липкі від гелю. Чомусь мені було соромно перед ним. Соромно, що моє місце займе інша людина. 

— Ти про свою заміну?