Пітер. Розділ 5

 Еде? Еде? Еде?

— Чого тобі? — пробурчав я, не розплющуючи очей, повертаючись до Пітера спиною.

 Як думаєш… скільки їй?

— Мені байдуже, — буркнув я і знову перевернувся на інший бік.

 Еде?

Я мовчав.

 Як думаєш, скільки вона витримає?

— Чому це мене має хвилювати? Я не повинен про це думати. Не повинен думати про тих, кого навіть не бачив в обличчя. Моя задача — вижити. Лише це.

Злість накотила хвилею — різкою, гарячою.

По кімнаті пройшла жінка з дитиною на руках. Вона ридала, притискаючи до грудей згорнутий клапоть тканини, просочений кров’ю. Її очі були порожні, рот відкривався в німому крику. Вона ступила ще кілька кроків — і розчинилася в темряві, ніби її ніколи й не було.

— Моя задача — вижити, — знову прошепотів я, більше для себе, ніж для Пітера.

Десь на поверсі пролунав крик. Не просто крик — рик, тваринний, розірваний, такий, від якого холоне хребет. Я різко сів на ліжку.

Чуєш? — знову озвався Пітер. — А що, якщо наступного разу на його місці буде вона?

Я стиснув щелепи.

— Краще вона, ніж я, — гаркнув я.

Тіні знову побігли по стінах, по стелі, по підлозі — ніби намагалися забрати останній промінь світла. Як космос намагається забрати останню крихту мене.

Я перевів погляд на стіл. Там стояла рамка з фотографією.
На ній були ми з Пітером.

Темноволосий юнак із неймовірно блакитними очима і я — ще живий, ще справжній. Ми усміхалися. По-справжньому. Це було єдине, що в мене залишилося: фото, ім’я, яке я повторював знову й знову, щоб не дати йому зникнути, і голос, що постійно звучав у моїй голові.

Я не знаю, ким він був для мене.
Я не знаю, де він зараз.
Я навіть не знаю, чи справді його звали Пітер.

Стогони й крики почали заповнювати поверх, просочуватися крізь стіни, крізь підлогу, крізь кістки. Я дістав вушні затички й швидко вставив їх у вуха — щоб хоча б зовні стало тихіше.

 Еде?

— Що, Пітере?

 Як думаєш… у нас ще є шанс зустріти її знову?

Я заплющив очі.

— Сподіваюся, що ні, — відповів я чесно.

Вона була єдиним моїм чітким спогадом з академії. Я пам’ятав, як вона плакала й благала мене не ставати Слухачем. Пам’ятав, як вона заходила в пасажирський лайнер. Як востаннє озирнулася на мене.

По щоці скотилася сльоза.

Поки цей спогад зі мною — я живий.
Поки він не зник — я ще тут.