Розділ 4. Ед.

Наш лайнер пришвартувався до стикувальної платформи з глухим, важким ударом — метал об метал, низький гул, що прокотився корпусом і осів у кістках. Удар відлунював ще кілька секунд, ніби корабель сам зітхнув з полегшенням. Лише тоді я дозволив собі видихнути — повільно, крізь стиснуті зуби, ніби боявся, що повітря всередині мене розпадеться разом з видихом.

Тиша тут була відносною: вентиляція шепотіла в решітках, далеке гудіння систем життєзабезпечення пульсувало в стінах, приглушені кроки екіпажу відлунювали десь попереду. Але після рейсу навіть це здавалося розкішшю — ніби космос нарешті відпустив горло. Я притулився спиною до холодної стіни, відчуваючи, як метал висмоктує тепло з тіла. Заплющив очі. Головний біль не відпускав увесь політ — він пульсував у скронях, розростався, зливався з чужими спогадами, чужими страхами, чужими криками. Мені казали в академії, що з часом до цього звикають. Що біль стає фоном. Що ти навчишся відокремлювати «своє» від «їхнього».

П’ять років.

П’ять довгих, безкінечних років я пропускаю через себе чужі думки, чужі дії, чужі страждання. П’ять років дозволяю космосу говорити моїм голосом. І щоразу він забирає трохи більше, ніж залишає. Спочатку — дрібниці: смак улюбленої їжі, запах  на орбітальній станції, сміх сестри. Потім — цілі шматки: ім’я першого кохання, відчуття тепла чужого тіла поруч, причина, чому я колись мріяв стати Слухачем.

Я вже не пам’ятаю, ким був до того, як потрапив на цей лайнер. Колись я вважав це великою удачею. Честю. Шансом. Місцем, про яке шепотіли в академіях з благоговінням.

Насправді ж — це був вирок, просто відкладений у часі.

Мені пощастить, якщо встигнуть знайти заміну до того, як я зникну остаточно. Не помру — ні. Просто зникну. Тіло залишиться: дихатиме, ходитиме, виконуватиме накази. Але всередині — порожнеча. Та сама, що вже оселилася в моїх очах.

Я вийшов з лайнера, намагаючись не перетинатися з рештою команди. Не те щоб я їх уникав — просто слухати глузування мені вистачало ще під час рейсу. Для них я не людина. Я — Контейнер. Тимчасова оболонка. Те, що можна замінити іншим.

У кращому випадку — таким самим Контейнером.

У гіршому — одноразовим.

Саме це сталося з моїм попередником. Його списали після першого рейсу. Тіло жило: серце билося, легені працювали, очі були відкриті. Але всередині вже нікого не було. Він сидів у каюті, дивився в стіну і не реагував, коли до нього зверталися. Лише раз, коли хтось торкнувся його плеча, він тихо, механічно промовив: «Воно все ще там. Воно не пішло». І більше не сказав нічого.

— Еде!

Голос капітана пролунав за спиною — різкий, як постріл у вакуумі. Я зупинився, не озираючись одразу. Лише за мить повернувся до нього — повільно, ніби тіло не слухалося до кінця. Не сказав ані слова. Просто стояв.

Він заглянув мені в очі — уважно, ніби шукав там радість, полегшення, будь-яку емоцію, яка підтвердила б, що я ще людина.

Але в них давно нічого не було.

Лише порожнеча — глибока, бездонна, така, що віддзеркалювала його власне обличчя, спотворюючи риси.

Саме вона, певно, і лякала його найбільше.

— Наступного тижня прибуде твоя заміна, — сказав він тихо, майже пошепки. — Не злякай її до виходу в рейс.

Я кивнув — коротко, механічно.

Значить, це вона.

Та дівчина з випуску, про яку шепотіли. Та, що планувала стати найкращою. Та, що ще вірить у «честь» і «майбутнє орбіти».

Я розвернувся і пішов до своїх апартаментів класу «Альфа». Вони майже нічим не відрізнялися від звичайних — ті самі сірі стіни, те саме вузьке ліжко, той самий холодний світильник, що мерехтів, ніби на останньому заряді. Різниця була лише в мешканцях.

Тут жили такі, як я.

Не тому, що нас вважали елітою. Не тому, що ми були «зірками флоту».

А тому, що ночами звідси лунали крики.

Пронизливі. Дикі. Людські й водночас чужі. Крики тих, хто знову переживав те, що пропустив крізь себе в космосі: вибухи, смерть, біль, що не належав їм. Іноді кричали не вони — кричало те, що осіло всередині.

Нас назвали Контейнерами не просто так. Ми не лише пропускаємо відлуння крізь себе — частина його осідає в нас. В’їдається в пам’ять. Замінює наші спогади чужими. Витісняє нашу свідомість з власного тіла.

Іноді — повністю.

Тоді Слухач залишається оболонкою. Дихає. Їсть. Виконує команди. Але всередині — порожнеча.

Найстрашніші ж із нас — ті, хто пропустив крізь себе війни, масові вбивства, зґвалтування, катастрофи цілих колоній. Вони ламаються. Вони стають тими, чиї спогади поглинули. Іноді вони починають повторювати чужі дії — тихо, методично, ніби виконуючи наказ, якого ніхто не давав.

Я відчуваю, як моя свідомість тане. Розсипається. Наче пісок крізь пальці. Залишилася лише маленька крихта — слабка, тремтяча, майже невидима. Я тримаюся за неї з відчаєм приреченого.

Але наступний рейс — мій останній.

Моє місце займе новий Слухач.

А я піду на «пенсію».

І якщо мені пощастить — я збережу хоча б маленький уламок себе.

Хоча б ім’я.

Хоча б спогад про те, як колись її голос благав мене не робити цього.