Розділ 3. Призначення.

Церемонія призначення виявилася зовсім не такою, як я уявляла.

Точніше — її не було зовсім.

За кожним із нас просто приходив капітан. Без промов, без фанфар, без голографічних списків на екранах. Мовчазний чоловік у потерній формі без знаків відмінності — лише простий комбінезон, що пахнув мастилом і озоном. Його погляд був холодним, як сканер сітківки: пронизливим, байдужим, ніби я була не людиною, а рядком у базі даних. Коли він зупинився навпроти мене, у грудях щось обірвалося — невидима нитка, що тримала мене в знайомому світі академії, в ілюзії контролю. Серце стиснулося, подих став поверхневим, але я не показала. Не вирізняйся. Будь як усі.

— Курсант Тріно. Йди за мною.

Голос — низький, хриплий, без емоцій. Я встала. Пішла. Кроки відлунювали в порожньому залі, ніби хтось бив молотком по металу. Я не знала, куди мене ведуть. Не знала, на який корабель потраплю. Навіть у останню мить — коли герметичні двері академії клацнули за спиною, відрізаючи знайомий гул вентиляції, — розум відмовлявся приймати реальність. Це мало б лякати: стискати горло вузлом, змушувати серце молотіти в скронях, пальці тремтіти.

Але замість страху всередині була порожнеча. Глуха, дзвінка, як вакуум космосу. Та сама тиша, що накочувала хвилями в дитинстві. Тепер вона не лякала. Вона кликала.

Ми увійшли в сектор, доступ до якого був закритий для всіх студентів та цивільних. Двері розчинилися після сканування сітківки — червоний спалах обпік очі, — потім ще одного, глибшого: повне тіло пройшло крізь невидимий потік, ніби холодний подих сканера проникав під шкіру, перевіряючи кожну клітину на чужу мікрофлору. Повітря тут змінилося миттєво — стало густішим, важчим, осідаючи в легенях металевим присмаком іржі. Ніс щипало від озону, від ледь чутного запаху іонізованого газу. Коридори тягнулися довго, майже нескінченно, стіни пульсували слабким синім світлом аварійних індикаторів. Десь далеко гуділи двигуни — низько, вібраційно, так, що цей звук відчувався не вухами, а в грудній клітці, в зубах, у кістках. Ніби кораблі вже дихали, чекаючи на мене.

Я вперше опинилася в зоні швартування велетенських лайнерів.

Тут не було нічого людського. Лише масштаби, які принижують, роблять тебе крихітною тінню. Вантажні монстри з корпусами, довжиною в кілометри, пасажирські гіганти, що перевозили цілі міста в стані кріосну. Орбіта — серце міжзоряних шляхів, вузол, через який проходили майже всі маршрути, як артерії крізь серце. І водночас — мертва зона. Мандрівники ніколи не перетиналися з місцевими: чужа мікрофлора, чужі бактерії, ризики мутацій. Тому — три рівні очищення: УФ-опромінення, що пече шкіру, антимікробний туман, що дратує горло, стерильний одяг, виданий з автомата. Заборона на будь-які особисті речі. Навіть зубна щітка тут не могла бути «твоєю» — лише тимчасовим інструментом, який згодом спалять.

Ми вийшли на оглядову платформу.

Прозору, як кришталевий купол, вона нависала над безоднею, тримаючись на титанових фермах, що тихо поскрипували під навантаженням. Скло під ногами злегка гуділо від вібрацій. І в ту мить, коли я підняла погляд, подих справді перехопило — груди стиснуло, легені спорожніли, ніби вакуум викачав усе повітря.

Я побачила світ зовні.

Не такий, яким уявляла його з дитинства.

Я чекала чорної порожнечі — холодної, чистої, вічну. Зорі — далекі, гострі, мов діаманти на оксамиті. Простір, у якому ти маленька, але вільна, ніби пилинка в безмежжі.

Натомість переді мною розкинулося щось інше. Щось важке, живе, первинно вороже.

Густий туман — не газ, не хмара, а майже жива маса з іржаво-коричневим відтінком, просякнута метаном і пилом. Він ворушився повільно, ліниво, ніби дихав — клуби повзли, згорталися, розпливалися, ніби мали власну волю. З нього виростали скельні утворення — зубчасті, перекручені, схожі на кістяк давно мертвого чудовиська, що вирвався з глибин. Скелі сягали висоти гір, вкриті шрамами часу: вибоїнами від тисячолітніх вітрів, роз’їдені ерозією, поцятковані чорними плямами лишайників чи чогось гіршого. Між ними тягнулися техногенні мости — грубі, відкриті конструкції з іржавого металу, усипані тисячами дрібних вогників. Вони мигтіли нерівно, як вмираючі зорі, і від цього ставало тривожно — ніби весь цей світ  з'явився нізвідки.

А потім я побачила його. Крейсер.

Він не летів — він плив. Повільно, важко, ніби старий підводний човен, як той, що нам показували на історії людства, який помилково викинуло на поверхню атмосфери. Корпус складався з нерівних сталевих плит, зшитих латками різного кольору — сірий, чорний, з плямами коричневої фарби, ніби корабель неодноразово ламали в боях і збирали заново, поспіхом, без турботи про красу чи симетрію. Жодної елегантності, жодної обтічності. Лише функція, сира й груба: виступаючі антени, що коливалися в потоці туману, відкриті палуби з помітними слідами корозії, ряди ілюмінаторів, що світилися холодним бірюзовим світлом — ніби всередині горіли не лампи, а нейронні вузли, живі й пульсуючі.

Передня частина — тупа, закруглена, як ніс кита зі старих підручників: довгі горизонтальні смуги прожекторів розрізали туман гострими лезами, вихоплюючи з темряви уламки скель. Знизу звисали технічні модулі — заплутані маніпулятори, сенсорні антени, ніби нутрощі механічного звіра, вивернуті назовні. Позаду двигуни ледь помітно пульсували — синювате марево іонізованого газу розпливалося в повітрі, залишаючи сліди тепла, що спотворювали видимість.

Навколо нього снували менші судна — метушливі, пошарпані вантажівки й ремонтні катери, ніби налякана зграя рибок біля пащі акули. Вони ковзали в тумані, блимаючи маячками, розвантажуючи контейнери з дивними символами.

Я застигла, не в змозі відвести погляд. Усередині вирувало: захват — гострий, як голка, що пронизує груди, — і первісний страх, що стискав шлунок холодними пальцями. Ніби я дивилася на щось заборонене, на те, що Слухачі чують, але не мають бачити. Відлуння вже шепотіло в скронях — слабке, далеке, але чітке: Ти будеш частиною цього.