Розділ 2. Тріна

Я прокинулася від голосу.

Не знаю, чи був він реальним, чи це черговий шепіт, що народжується всередині черепа, — я ніколи не вміла надійно розрізняти внутрішнє від зовнішнього. Іноді мені здавалося, що голоси звучать ближче, ніж власне дихання, а іноді вони долинали з глибини космосу — далекі, холодні, ніби хтось дуже повільно вимовляє моє ім’я крізь вакуум.

Я так і не наважилася запитати в інших Слухачів: чи чують вони те саме? Чи бачать вони у снах ті самі розмиті силуети зір, що розпадаються на тисячі осколків? Чи відчувають вони, як хтось дивиться на них зсередини власних очей?

Я добре пам’ятаю погляди з дитинства — той момент, коли оточення раптом розуміє: ти не така, як ми. Ті очі, що спочатку дивуються, потім відводяться, починають уникати. Батьки тоді дали мені єдиний урок, який я запам’ятала на все життя.

Не вирізняйся.

Ніколи не намагайся бути собою.

Будь-як усі.

І я стала як усі.

Носила правильний одяг, сміялася в потрібні моменти, відповідала коротко й безпечно. 

Але тепер я — не просто сіра маса орбіти.

Я — Слухач.

Одна з тих, без кого жоден корабель не пройде крізь аномалію, без кого флот не уникне зіткнення з відлунням, без кого колонії не прибудуть на місце в здоровому глузді.

Я тихо спустилася з другого ярусу ліжка. Металева драбина холодила босі ступні. Астрід ще спала — її дихання було рівним, майже дитячим. Дивна дівчина. Її настрій змінювався швидше, ніж орбітальні траєкторії під час маневру — від ейфорії до сліз за п’ятнадцять хвилин. Але я навчилася підлаштовуватися. Саме так мені вдалося знайти з нею спільну мову. З часом виявилося, що з нас вийшли непогані подруги.

Шкода буде з нею розлучатися.

Сьогодні важливий день для кожного випускника Зоряної академії. Сьогодні ми отримуємо призначення — місце служби на п’ять років. Після цього — або звільнення з щедрою компенсацією, або продовження контракту за власним бажанням. Офіційно ніхто не говорить, чому саме п’ять. Але всі знають: після п’яти років більшість Слухачів йде у відставку. На їхні рахунки падає сума, якої вистачає до кінця життя — навіть якщо жити дуже довго й дуже комфортно. Ніхто не повертається на службу вдруге.

Я зайшла до ванної кімнати. Видавила зубну пасту — м’ятний запах різко вдарив у ніс. Почала чистити зуби, дивлячись на своє відображення в дзеркалі. Очі здавалися занадто великими, зіниці — занадто розширеними, ніби я досі не прокинулася.

Світло блимнуло. Раз. Другий.

По стінах поповзли тіні — довгі, рідкі, ніби пальці, що намагаються дотягнутися до мене крізь бетон і метал. Вони повзли по кахлю, по моїх руках, по дзеркалу — і на мить мені здалося, що в відображенні з’явився ще хтось. Стояв позаду мене. Дихав у потилицю.

Світло загорілося стабільно. Тіні зникли — так само раптово, як і з’явилися.

Я видихнула крізь стиснуті зуби. 

Я планую бути Слухачем стільки, скільки зможу.

Залишати службу лише заради грошей — егоїстично.

Від нас залежить майбутнє орбіти. Ми — стрижень космічних подорожей. Без нас усе розпадеться.

Я вмилася холодною водою — так сильно, що шкіра запекла. Вода стікала по шиї, по ключицях.

Коли вийшла з ванної, Астрід уже сиділа на краю ліжка — з опухлим обличчям, волоссям, що стирчало в усі боки, і заспаним поглядом.

— Ти вже зібралася? — протягнула вона, позіхаючи так широко, що видно було навіть пломби.

— Так. Сьогодні важливий день. Мені погано спалося, — збрехала я спокійно, майже автоматично.

— Та чого тобі хвилюватися? — вона потерла очі кулаком. — Ти точно потрапиш або на лайнер, або у флот. Ти ж найкраща в нашому випуску. Усі це знають.

Вона підвелася й попленталася до ванної, бурмочучи щось про каву й те, що ненавидить ранкові церемонії.

Сподіваюся, вона має рацію.

Я сіла на край її ліжка, стиснула пальцями край простирадла. Серце калатало повільно, важко.

Я планую стати найвидатнішим Слухачем в історії.