Розділ 1. Тріна.

— Цей рік став напрочуд успішним. Ми можемо пишатися кожним із вас. Завдяки цьому випуску курсантів космічні перевезення стануть ще надійнішими й безпечнішими.

Голос Президента колонії — глибокий, поставлений, з легким металевим відтінком через підсилювачі — розкочується над ареною Зоряної академії, ніби хвиля над поверхнею безповітряного океану. Світло софітів б’є в очі, відбивається від білих мундирів випускників, від хромованих панелей трибуни, від значків на грудях.

— Та найбільша гордість нашої академії — це працівники навігаційної безпеки. У цьому випуску їх восьмеро. Тих, кого в народі вже встигли охрестити Слухачами!

Він вигукує останнє слово з такою силою, ніби запускає ракету, — і зал вибухає оплесками. Тисячі долонь б’ють у ритмі серця, що калатає в грудях. Звук накочує хвилею, тисне на барабанні перетинки, змушує волосся на потилиці ворушитися.

Дивне хвилювання підступає до горла, жар розливається щоками, ніби я стою над розпеченим реактором. Піт виступає на скронях, але я не витираю — боюся, що рух видасть тремтіння в пальцях.

Я змогла.

Я стала однією з них.

Ні.

Я стала кращою за них.

— Тріно, ми змогли це зробити! — Астрід кидається до мене, обіймає за плечі так міцно, що я відчуваю, як її серце б’ється крізь тонку тканину мундира. — Ми тепер, наче рок-зірки!

Вона сміється — щиро, дзвінко, її очі блищать, як зорі в ілюмінаторі на нічному боці орбіти. Я змушую губи розтягнутися у відповідь — широка, впевнена усмішка, яку відпрацьовувала перед дзеркалом сотні разів. Сподіваюся, це виглядає природно. Сподіваюся, ніхто не помітить, як у кутиках моїх губ тремтить щось інше.

Сподіваюся, це все справді відбувається.

На сцену повільно, майже церемоніально виходить Девід Обіг. Найвідоміший Слухач нашої орбіти. Єдиний, хто досі з’являється на публіці, дає інтерв’ю, посміхається в камери. Інші… після присвяти вони зникають. Отримують апартаменти класу «Альфа» в елітних секторах, безконтактні ліфти, персональні медичні капсули — і стають привидами. Їхні імена залишаються у звітах, але обличчя — ні.

Нас небагато.

Ми — особливі.

Нас відбирають серед тисяч. Серед мільйонів.

У кожному з нас у ДНК є мутація — крихітна, ледь помітна послідовність нуклеотидів, яку вчені називають «маркером резонансу». Вона дозволяє чути те, що не чують інші: слабкі квантові відлуння, флуктуації темної матерії, шепіт згоряння зірок за мільйони парсеків. Пропускати це крізь себе. Фільтрувати. Перепускати через себе і рятувати кораблі, колонії, цілі флоти.

Я бачу, як Астрід дивиться на Девіда закоханими очима — як на бога, що спустився з орбіти. Її щоки рожевіють, дихання пришвидшується. Вона шепоче мені на вухо:

— Він досі такий… ідеальний.

А потім — знову.

Звук зникає.

Спочатку зникають оплески — ніби хтось різко вимкнув акустичну систему. Потім голос Президента — губи рухаються, але тиша. Сміх Астрід — рот відкритий, але без звуку. Навіть власне серцебиття — глухе, далеке, ніби під товстим шаром вакууму.

Хвиля накочується раз за разом — холодна, в’язка, ніби ртуть, що заповнює вуха зсередини. Я бачу все: підняті руки, сяючі очі, спалахи голографічних камер, — але світ став німим кіно.

Раніше це лякало мене до смерті. Я задихалася в цій тиші, хапалася за горло, думала, що втрачаю розум. Паніка накочувала, як прилив, змушувала тіло тремтіти, а сльози — котитися по щоках перед усіма.

З часом я навчилася маскувати. Вдавати, що чую. Кивати в потрібний момент. Сміятися, коли сміються інші. Вдавати, що я нормальна.

Але тепер — ні.

Тепер я не просто така, як усі.

Я — Слухач.

І ця тиша — не хвороба.

Це моя суперсила.

Тепер вони не наважаться дивитися на мене, як на несповна розуму. Не шепотітимуть за спиною: «У неї щось з головою, чує голоси, бідолашна». Не відводитимуть очі, коли я заходжу в коридор.

Тепер я для них — недосяжна.

Я стою посеред сцени, під софітами, серед оплесків, яких не чую, і вперше за все життя відчуваю радість і гордість.