Пролог

— Благаю, Еде, не роби цього…

Її голос зривається на ридання, ламається, ніби тріскає скло під нестерпним тиском. Сльози, що котяться по її щоках, вони блищать під холодним світлом корабельних ламп, ніби краплі ртуті на металевій поверхні.

— У мене немає іншого виходу, — кажу я тихо, але в грудях стискається щось гаряче, болісне, ніби серце намагається вирватися з клітки ребер. — Один із нас має стати абсолютно спустошеним, щоб екіпаж вижив. Щоб вони прокинулися, а не  опинилися в могилі зіркового пилу.

Я відвертаюся від камери. Але це не допомагає — її образ викарбуваний у моїй свідомості, як опік на шкірі: волосся, що розтріпалося, очі, червоні від сліз, губи, що тремтять у беззвучній молитві. Я відчуваю її біль, ніби свій власний, — він пульсує в скронях, змушує горло стискатися в ком.

Я все ще чую її крик — дикий, безпорадний, такий, що впивається під шкіру, ніби голки з електричним струмом, розриваючи кожну клітину. Він відлунює в коридорах корабля, відбивається від металевих стін, перетворюючись на нескінченне ехо.

— Еде! Еде! Благаю…

Її голос тоне у схлипах, хриплих і надривних, ніби вона намагається вдихнути крізь сльози, — я уявляю, як її груди здіймаються судомно, як пальці стискають край панелі, залишаючи білі сліди на шкірі. Коли я сідаю за ехо-контур і підключаюся до вузла, серце калатає так шалено, ніби хоче вистрибнути з тіла. Я змушую себе дихати рівно, вдих-видих, але хвилювання й страх розливаються тілом, наче холодна, в’язка рідина, що проникає в кожну вену, заморожуючи м’язи, змушуючи їх тремтіти в неконтрольованому ритмі. Пальці не слухаються, ковзають по поверхні, ніби належать комусь іншому, зрадливому переляканому привиду.

Тремтячими руками я фіксую контактні пластини на скронях, потім — за вухами. Метал холодний, майже живий, — він пульсує під пальцями, ніби має власне серцебиття. 

Ехо-контур з’єднується з нервовою системою, і світ стискається до вузького тунелю болю й передчуття.

Спершу — шум у вухах. Грубий, агресивний, як зламана хвиля, що б’ється об скелі, — він наростає, заповнює голову ревом, ніби мільйони голосів шепочуть одночасно, змушуючи мозок здригатися.

Потім — різка тиша. Раптова, оглушлива, мертва.

Я більше не чую ридань Тріни. Не чую благань. Її голос, що був якорем у цьому хаосі, зникає, залишаючи по собі лише болісну пустку, ніби вирване серце.

Лише порожнеча. Глибока, бездонна, що смокче душу, ніби чорна діра, — страх стискає груди, але я вже не можу кричати.

І тоді відчуваю, як мою свідомість починає заповнювати відлуння — повільне, невідворотне, ніби отрута, що розтікається по венах, розчиняючи мене зсередини, крадучи спогади, емоції, саме єство.