3

3

“Спокійно. Спокі-і-ійно. Ненасильництво не б’є іншим морди.”
— Стагий, ти шукай сгібло, — прохрипів прокуреним голосом ватажок, — а я з монахинями… пегетгу.
Марталь непорушно стояла, стримуючи в собі жагу розтрощити черепи цих безпритульних псів. Нутро так і кричало: “Хуяр! Хуя-я-р! Орків молотили і цих переїбем!” Проте вона не зробить їм жодної кривди. Вона дала обітницю. Хоч і колишня, але паладин не порушить обітницю.
Ватажок підійшов до них. М’язистий, але з ростом не пощастило. У такі моменти Марталь дякувала Туралу, що вдалася статурою в кремезного тата й могла без жодного гріха дивитися зі зверхністю на подібних покидьків. Бандюган оціночно зміряв її постать, чухаючи неголену, сідувату щетину. І справді чимось нагадував старого дворнягу. Ще й підсліпуватого, судячи з того, як мружить очі.
Він кинув погляд через її плече на Паркатола. Тендітний, як квітка, хлопчина трохи нервово перебирав білу рясу пальцями. Нічого, вона не дасть йому постраждати. Зробить усе заради того.
“А чи точно все?”
— Як бачите, у нас скромна церква, — Марталь спокійно обвела рукою залу. — Що тут можна вкрасти?
Кам’яний інтер’єр виглядав мінімалістично. Старі лави півколом. Перед ними — узвишення для проповідей. На передніх рядах куняв якийсь дядько. Схоже рекет йому ніскільки не заважав. Проте на стінах, порушуючи атмосферу бідності, красиво блистіла мозаїка. Турал у жовтогарячому обладунку світився, наче сонце, і вів армію в бій на різних почвар. Група жерців зцілювали прокажених та чумних своїми чудесами. Молода і вродлива фея з ватроподібним рудим волоссям, читала Вогняне Слово групі дивно вбраних гуманоїдів зі змієподібними головами. Одні з найвидатніших історичних сюжетів.
— Скгомна? — бандит кивнув на стіну.
— Це мистецтво. — боязко, але коротко відповів Паркатол, трохи вилізши з-за спини Марталь. — Чи віддирати будеш?
— Х-мля! — старий пес криво посміхнувся, світячи на диво цілими зубами. — Нічо, ми з хлопаками віддигати вміємо.
Він потягнувся до його личка своїми брудними пальцями. Старі воїтельські рефлекси Марталь виявилися швидше. Вона блискавично вхопила бандюгана за зап’ястя, а іншою рукою за горло, міцно стискаючи гортань.
На секунду їй згадався один препаскудний гоблін, котрого вона голіруч задушила на котромусь із бойовищ. У нього був схожий, сповнений страху та злості погляд.
“Вирви йому кадик!”
За мить вона відпустила. Бандюган відійшов на пару кроків, кашляючи та віддихуючись. Він оглянувся в пошуках допомоги товаришів. Один із них якраз вийшов з погребу, ховаючи під пахвою пляшечку-другу монастирського винця.
— Старий, уявляєш, — захитав той головою, — жодного шматка срібла.
Ватажок гнівно харкнув під ноги.
— В святих стінах… — протягнула Марталь.
— А то шо? — хрипло огризнувся він, але ближче підійти не спробував. — Божа Кага впаде?
Якщо святу Дюрандаль зазвичай зображали з вогненно-рудою чуприною, то голова цього пса дійсно спалахнула яскравим полум’ям. Він помітив не одразу, але коли усвідомив, то почав панічно кричати й ляскати потилицю в намаганнях загасити вогонь.
Пляшки двінко попадали додолу, розливаючи червонувате вино. Сорочка одного з дружбанів також покрилася вогнем. Вони з ватажком синхронно вибігли із церкви, репетуючи, як різана худоба. Зовні ще якийсь час долинали крики, аж поки ті не почали віддалятись.
У залі запанувала тиша.
— Спаси й сохрани. — промовив Паркатол і накреслив у повітрі коло.
— Угу.
Це було не перше чудо, яке бачила Марталь. Тим паче не перше чудо, що підтверджувало існування бога. Але все ж вона не до кінця могла усвідомити те, що відбулось.
— Погодьтесь, у такі моменти стає трохи лячно.
Монахи різко обернулися на голос. Біля стіни, розглядаючи фреску з Туралом стояв худорлявий чоловік. На вигляд середніх років. Не зважаючи на теплу весняну погоду він носив стару темну шкірянку та поношені високі черевики з ну дуже довгими шнурівками. Дядько повернув до них абсолютно лису голову і промовив:
— Молився, молився та й заснув, уявляєте? Такі зручні лавки, — він усміхнувся. — Не проти я допоможу з прибиранням?

У темряві ночі бушувала злива. Великі краплі дощу голосно стукали у вікно. Десь далеко гримів грім, наче удари молота по жестяній пластині.
З-за дверей почулось: Тук-тук-тук.
— Секундочку.
Марталь сховала булаву до скрині й легким рухом заштовхнула все назад під ліжко. Після регулярних молитв перед сном вона перевіряла та чистила старе спорядження. Без цього ритуалу монахиня взагалі не могла заснути. Хоча після стількох років у війську воно й не дивно.
Вона випросталась, перевіряючи чи порядно сидить біла ряса й відчинила двері.
У коридорі стояв Паркатол. З-під нічної сорочки, як дві тичечки, виглядали худенькі ручки. Коротке чорне волосся було ще вологе після купелі.
— Можна?
— Звісно, звісно, — Марталь пропустила хлопця всередину.
“Зі зброєю спочатку закінчи.” — подумала вона, але вголос спитала:
— Як ти взагалі?
— Нормально, — кивнув Паркатол, стаючи біля ліжка. — Нормально, хоча університет до такого н-не готував. Ні до бандюків, ні до… — він змовк. — А ти?
— Самотньо. — з нотками суму промовила та.
Церква направила їх двох доглядати за цим невеликим монастирем. Щоби подорожнім та пригодникам було до кого звернутись за потреби. Марталь звісно хотіла змін, але було аж надто незвично без постійної компанії зі щонайменше десяти осіб. Якось неспокійно на душі. Наче всі її покинули.
Паркатол без зайвих слів просто обійняв дівчину. Знадобилося стати навшпиньки, аби не впиратись лицем у груди, хоча Марталь це здавалося милим. Крім того, від хлопця віяло запашними травами.
— Знаєш, — тихо сказав він після якогось часу, — я завжди поруч. Я-якщо дуже потрібно, то…
Марталь помітила як гострі вуха хлопця потроху зашарілись.
— А-я-яй, — театрально протягнула вона. — І не соромно брате Паркатоле. А як же целібат?
— Так я обітницю і не давав. А-а якби й давав… До того ж усі знають — між священниками не рахується.
Марталь дзвінко засміялась.
— Дивно. Минулого разу ти виправдовувався тим, що Турал вночі не бачить. Щось змінилось?
Хлопець заціпенів у її обіймах. Вона ж і далі сміялась.
— Якщо не хо…
— Ой, та пішли вже. — перебила дівчина й потягнула трохи розгубленого Паркатола до ліжка.
Тієї грозової ночі, ігноруючи воїнські інстинкти, Марталь поставила зброю на друге місце.