2

2

Ліс. Віз. Дорога. Вгорі могутньо висить небо з розпорошеними хмарами, неначе пензлем на блакитному полотні. Здавалося ніщо не може порушити ідилію. Тільки й чутно, що монотонне поскрипування коліс і фиркання волів.
— Агов, на возі! — раптом крикнула якась жінка. — Почекайте!
Лазар аж підстрибнув від несподіванки. Він зпинив волів і сів напівобертом. З-за дерев, поправляючи білу сорочку з вишитими елементами на рукавах, вийшла молода панянка, у довгій картатій спідниці та темних черевичках. Заплетене в косу руде волосся трохи розтріпалось.
Дівчина стала, як укопана, оглядаючи Лазара у всій його рептилоїдній красі.
— Хай бог милує. У вас таке дивне… — вона трохи нахилила голівку в бік, — вбрання. Айшанський крій?
— Так, на день народження подарували, — Лазар подригав широким рукавом кімоно. — Не сковує рухи й тільце дихає. Дуже зручно.
Дівчина приємно усміхнулась.
— Якщо ваша ласка, не підвезете до мого дому? Ви ж наче в той бік їдете.
Він знизав плечима і вказав позад себе.
— Застрибуйте, чи що. Я Лазар, до речі.
— Кіцуне. Кіцуне де Шифéр, — сказала вона, сідаючи поруч.
Рептилоїд хихикнув і погнав волів.
— Не очікував почути такі слова в цих краях.
— Мій дядько подорожував Айшаном, з друзями, — панянка заправила за гостре вушко руде пасмо. — Він і дав мені це ім’я.
— Мушу визнати, вам дуже личить.
Далі їхали в тиші. Лише колеса легенько поскрипували і стукотіли на вибоїнах. Ліс поступово перейшов у луг. Раптом Лазар відчув легенький доторк до хвоста і з поспіхом підібгав його.
— Ой, пробачте, — грайливо усміхнулась дівчина. — Так виляв, не змогла втриматись. Ви в наше село надовго?
— Як піде, — хоч рептилоїд і не подав виду, але такі несанкціоновані доторки були йому не до душі. — Поки теслю не знайду.
— А навіщо він вам?
Він постукав по лаві
— Воза хочу… назвемо це модернізувати.
— Слу-ухайте, а чом би вам не погостювати в мене? — молодиця повернулась і поклала руку на його плече. — Одразу видно, що подорожуєте давно. На пухових перинах відпочинок всіляко кращий.
Лазар обережно зняв її кінцівку.
— Ну не знаю. Я звик до рівноцінного обміну. Якщо пропонують житло, то маю чимось віддячити. Але чим?
— Вашим життям.
Він швидко зиркнув у її голубі, майже сірі, очі. Кіцуне усміхнулась і поспішила додати.
— Маю на увазі, коли дядько приїздив із пригод, то розповідав всілякі історії. Цікаві дивовижі свого життя. І щось підказує, що ваші подорожі були не менш захопливі. Мені, а можливо й моєму чоловіку, буде цікаво послухати. Це більше аніж достатня платня.
Не відриваючи погляд від дороги, Лазар направив на дівчину читання думок.
«Захват, що змушує серце битись частіше. Цікавість, від якої аж розпирає. Бажання грайливо рухати кінцівками.»
Він зітхнув.
— Гаразд, коли так наполягаєте.
Ззаду почувся стукіт копит. З лісу галопом виїхав вершник. Швидко порівнявшись з возом, він натягнув поводи, спиняючи коня.
— Кіцуне! А я тебе якраз шукаю.
Молодик із ріденькими вусиками та борідкою підстрибував у сідлі, виблискуючи білою сорочкою на худорлявому тілі. Читання думок ще не встигло розсіятись, тож Лазар відчув: “Інтимну теплоту в серці”, але водночас із тим “Знуджену байдужість.”
— Мила Кіцуне, — улесливо мовив хлопець і протягнув квіточку, — а що ти робиш сьогодні ввечері?
Панянка провела синіми пелюстками під носом і, грайливо посміхнувшись, приобняла рептилоїда, від чого той напружився.
— Та от, із чоловіком вечерятиму.
Від почутого в хлопця аж очі на лоба полізли. Власне, так само, як і в Лазара. Кіцуне ж дзвінко засміялась, легко штовхаючи ліктем свого візничого.
— От вам зараз смішно, а мені не дуже, — сказав він, усміхаючись куточком роту. — Будь я постаршим чолов’ягою, уже б серце схопило від таких жартів.
Дівчина, усе ще усміхаючись, звернулася до приголомшеного вершника.
— Це — пан Лазар, мій гість, — той помахав хлопцю лускатими пальцями. — А це — Азаєл Даранте. Мій друг дитинства, чи просто хлопець із шаблюкою, якщо ви розумієте, про що я.
Він кивнув рептилоїду й перевів погляд на Кіцуне.
— То-ож, ти насправді не одружена?
— Насправді одружена, — вона вказала на безіменний палець із перснем і швидко додала. — Побрались тиждень тому. Я хотіла, чесно хотіла, запросити, але ми з коханим вирішили не афішувати шлюб. Просто і скромно обвінчались у соборі Турала, у місті. Лише ми удвох. Скажу більше, навіть батьки не знали до вчорашнього дня.
Хлопчина понуро кивнув головою.
— Ясно.
З явним розпачем та журбою на лиці він почав потихеньку відставати від возу.

— І тут бу-бух! З озера вилазить здоровенний кракен. Я в шоці. Ольгерд поруч точно в такому самому. Ні разу не хтиві щупальця так коливаються над водою, а потім я-ак вхоплять його за ногу. І давай під воду. Не встиг я щось зробити, кракен з озером зникли в порталі. Й Ольгерд із ними. Аж через місяць він листа мені прислав. Пише, «Опинився в таких класних землях. Гори, річки, каньйони-прерії усілякі. Краса. А головне, що всі істоти тут металеві! Тварини, рослини, жуки — усі з металу.» Я ж йому у відповідь такий: «Ольгерде-е-е, оце ти попав! Навіть не уявляєш, яка то далека срака. Та в інший світ збігати простіше, ніж до тебе. З іншого боку, і я неабихто. Якось та й дочовгаю. Але це займе час, тож побачимось так років через три-чотири.» Два на даний момент уже пройшло, — він почухав щоку. — Може навіть трохи більше.
Лазар відпив води з бокалу. У своєму сірому кімоно, босоніж та із засуканими штанами, він виглядав занадто бідно на фоні своїх слухачів, проте уваги цьому особливо не приділяли.
На подвір’ї, у наближенні сутінок, він травив оповідки, сидячи в плетеному кріслі, як і двоє господарів. Кіцуне, у вечірній сукні та розкішних багряних коралях на шиї знаходилась найближче і всім виглядом випромінювала потужну цікавість. Кітей де Шифéр — стрункий, світленький хлопець, у вишуканому чорному фраці, виглядав більше, як придаток. Побачивши його вперше Лазар здивувався, адже той був ще зовсім дитиною. Років сімнадцять мав, а то й менше. Зблизька, навіть, можна було помітити неголений пушок на усміхненому обличчі.
— Боюсь спитати, пане Лазаре, ким ви м-м… працюєте, що пережили такі пригоди.
Він говорив повільно, та ліниво. Наче старий кіт, що наївся сметани.
— Коханий, — Кіцуне повернула до нього голову, — ця професія так і називається — пригодник.
Кітей насупився.
— М-да. Я в цих новинках не сильно розбираюсь.
— Тобі треба частіше виходити в люди. Цій сфері вже понад двадцять років. Таких там цілий промисл.
Хлопчина лиш розвів руками і спитав:
— І що, дуже важка робота?
— Без поняття, я не один із них.
Кіцуне здивовано підняла брівки.
— Ні, серйозно, — продовжив Лазар. — Їм за пригоди платять, на відміну від мене.
— А за що ж ви тоді живете? — спитала вона.
— Ні за що. Розумієте, ми, айшанці, маємо… не сказав би природну тягу, це радше традиція. Традиція до накопичення. Є певні заначки, — він почухав лускатим пальцем по-під носом, — і з моїм невибагливим способом життя їх цілком вистачає.
Кітей аж облизнувся.
— Заздрю вам, пане Лазаре. Мені б таке — взагалі б дому не покидав.
— Ти й так це не часто робиш, — дорікнула чоловіку Кіцуне і з усмішкою перевела погляд на рептилоїда. — Проте чимось же ви ці статки заробили. Хіба не пригодами?
— На жаль. За спеціальністю я взагалі біолог.
— А то що ще таке? — ледь не позіхнув Кітей.
— Це наука. Ду-уже комплексна. Вивчає все, що тільки може про життя. Від одноклітинних та вірусів до тварин різних форм і розмірів. Ще рослини і грибочки всілякі. Також взаємодію організмів із довкіллям, та між собою, але то вже для справжніх задротів. Особисто я знаюсь на анатомії та трохи гістології. Нейронауку ще вивчив, бо тоді щось нудно було, хоч якесь заняття шукав. Ну й базова генетика. Без неї нікуди. Біолог, що не знає генетики, це як робототехнік, що не вміє писати код.
Рептилоїд насупився і відірвав меланхолійний погляд від землі. Звісно, здивовані співрозмовники не розуміли й половини того, що він сказав.
— Ой, прошу вибачення, — Лазар усміхнувся.
— А ви взагалі з… — Кіцуне відпила ігристого.
— З… здебільшого. Просто по мені не скажеш, що я багато… багато де… — він замахав лускатими долонями навколо скронь. — Часом у голові все перемішується.
Кітей уже відкрито позіхнув і зі скрипом встав із крісла.
— Знаєте, я напевно спати піду.
Кіцуне також піднялась і пристрасно поцілувала хлопця.
— Доброї ночі. Ми ще трохи посидимо.
Панич обмінявся з Лазаром кивками і зник за дверями маєтку. Настала довга мовчанка. Але не незручна. Співрозмовники насолоджувалися тишею, після якої Кіцуне промовила:
— Гадаю, ви думаєте він замалий для мене.
— Чому, усі феї різні, — Лазар встав і потягнувся. — Далеко не найдивніша пара, яку я зустрічав.
— Кітей вродливий. І добрий, — продовжила дівчина. — Але лінивий, що страх. Батьки вигнали з дому, я прихистила, а потім завертілось, закрутилось і… — вона поставила порожній келих на столика і протягнула руку. — Прогуляємось?
Лазар із неохотою, але взяв її під лікоть. Серед сутінок, вони повільно рушили в обхід маєтку, до невеликого садочку. Під ногами шаруділа трава. Ледь не звідусіль долинали трелі цвіркунів. Повітря потроху хололо і єдиним джерелом тепла для Лазара була рука Кіцуне. Вона спокійно розглядала власні володіння. Яблуні, груші, заморські сорти вишні. Дівчина знала тут кожну травинку. Рептилоїд же милувався чистим вечірнім небом. З його нічним зором кожна зіронька світилась яскравіше. Він ностальгічно вишукував сузір’я, що мав би пам’ятати. Як давно ж це було.
Зайшовши поміж дерев, Кіцуне спинилась і стала навпроти, ледь не впритул. Вона пильно дивилася на нього, а він на неї.
— Чи знаєте, про що я зараз думаю? — прошепотіла вона.
— Не вмію читати думок, — теж прошепотів він.
Кіцуне посміхнулась.
— У вас очі світяться.
Він зітхнув.
— Не світяться, а відблискують, — рептилоїд ледь не схлипнув. — Так соромно за цю невдач…
Вона піднялася навшпиньки й легко поцілувала його.
— Надобраніч.
Дівчина впевнено попрямувала в сторону маєтку, в одному з вікон якого якраз згасло світло. Хлопець стояв, мов вдарений громом. На губах лишився приємний смак вина.
«Пробачте, що?!»