Розділ перший. Нове замовлення

Сьогодні мої двері відчиняються знову. Знову світло надії гасне в чиємусь серці, тож попри всі свої справи в людському світі, якими я звик марнувати час, опиняюся тут — на проклятому перехресті посеред безлюдної дороги.

Як же дратує, що люди досі вірять у всі ці забобони та казочки, ніби для мого призову достатньо закопати на перехресті якусь особисту річ. І як же втомлює щоразу бачити подив на їхніх обличчях від моєї появи, адже я зовсім не такий, як пишуть у книжках.

У мене немає ані рогів, ані копит, ані ікол. Я звичайна людська душа, приречена на вічну службу. Моє покарання — бути слугою найтемнішого створіння, що існує в потойбіччі. І зараз переді мною стоїть ще одна заблудла душа, на яку, вочевидь, чекає не краща доля. Адже вона наважилася звернутися до мене.

— Бажаєш помсти? — байдуже лунає мій голос.

Переді мною сидить школярка, приречено впираючись долонями в землю. Трясця, та вона зовсім юна. Ще навіть життя не бачила, а вже готова його позбутися. 

— Інакше... — мляво протягує вона. — Тебе б не викликала.

Зневіра. Я відчуваю її шкірою. Дівчина навіть не дивиться на мене, не підіймає своїх скляних очей. І справа зовсім не в страху переді мною. О, ні. Вона мене не боїться. З такими працювати значно легше.

— Бажаючи помститися, риєш одразу дві могили, — спокійно промовляю я звичні слова, які за роки моєї служби ще жодного разу не зупинили бодай одну душу від неминучого покарання. — Одну для себе, іншу для жертви своєї помсти. Поясню простіше: в обмін ти віддаєш свою душу.

— Гаразд, — байдуже промовляє вона й нарешті зазирає мені в очі. — То коли моє бажання буде виконано?

Звісно. Вона вже давно все для себе вирішила. Та в мене є власні умови.

— За чотири дні, — відповідаю я, вдивляючись у її обличчя.

Варто словам злетіти з моїх вуст, як її погляд спалахує обуренням. Яка ж нетерпляча.

— Що?! Чому я маю чекати цілих чотири дні?! — вигукує вона.

А тоді вона зривається на вереск, більше не в змозі стримувати емоції, що рвуться назовні.

— Тому що так заведено, — суворо пояснюю їй, ледь стримуючись, щоб не закотити очі. Чому вони завжди влаштовують істерики? Хоч би раз подякували за останній шанс, який я даю їхнім душам перед стрибком у прірву. — Якщо за чотири дні твоє бажання помститися не зникне, я виконаю його. 

І знову це нестерпне дівча верещить, гамселить руками й ногами по землі та сипле прокльонами крізь сльози. Ну що за дурепа? 

— Я не чекатиму чотирьох днів! — волає вона, зриваючи голос до хрипоти. — Зроби все негайно! Негайно, чуєш?!

Мені вже вуха закладає від її вереску. Поводиться, наче мала дитина. Як же це бісить.

— Я не твій слуга, — грізно промовляю я, хапаючи дівчину за почервонілі від злості щоки, щоб вона нарешті замовкла. — У тебе є чотири дні, аби передумати й урятувати невинні душі. Якщо ж вирішиш, що твоя помста варта стількох жертв, буде по-твоєму. — Я нахиляюся ближче, не відводячи погляду від її очей. — Тільки запам’ятай одне: коли настане час платити, буде значно гірше, ніж зараз.

— Гірше вже не буде! — крізь сльози вигукує вона.

Та я більше не бажаю її слухати. Зникаю так само несподівано, як і з'явився, навмисно залишаючи дівчину на самоті посеред безлюдного перехрестя. Я більше не маю сил терпіти її скиглення та плач.

І все ж я розумію її краще за будь-кого іншого. Адже колись, дуже давно, сам був на її місці.