1

Степан Чорний знаний у нас ловелас. Розповіді про його любовні походеньки давно вже стали справжніми легендами села. Звісно значну частину цих пліток-слухів вочевидь розпускав сам чолов’яга задля власного іміджу невгамовного й пристрасного коханця. Однак відомо ж бо, що диму без вогню не буває і щось таке з цих побрехеньок все ж безумовно є істинною правдою.

Славу жіночого звабника і хвацького розпусника Стьопа здобу не відразу. В юності він був звичайним сільським парубком. Від таких же як і він однолітків хлопець відрізнявся хіба що характерною зовнішністю. Наче насміхаючись над його прізвищем природа зробила юнака щирим блондином. Ну а ще подарувала йому високу поставу, миловидне обличчя й пронизливо-блакитні очі, які звісно ж додавали Степану неабиякого шарму в очах місцевих дівчат.

Мабуть оця надмірна дівоча увага в юності і зіграла з парубком лихий жарт, не дала йому змужніти, набратися життєвого досвіду й порозумніти. Одружився він доволі рано, в неповних сімнадцять років. Свою суджену хлопець знайшов навчаючись на першому курсі ліцею в райцентрі. Обраниця Степана була дещо старшою за нього і за свій стиль одягатися й поводитися відразу отримала в селі прізвисько «Фіфа».

Знаючі люди говорили що юнак одружився не по любові. Мовляв Фіфа спершу закрутила голову Стьопі, потім віддалась йому, а на кінець банально надурила, що завагітніла від нього. От і довелося бідоласі розпрощатися з вільним холостяцьким життям і ставати людиною сімейною. Та це ненадовго, додавали вони, незабаром парубок набридне легковажній дружині, вона покине його й знову почне гуляти. І глибокодумно підсумовували – вона ж бо ФІФА.

Як у воду проінформовані лихослови дивилися. Сімейне життя у Степана тривало трохи більше року. А потім по селі поповзли вперті слухи, що Фіфа наче б то гуляє з колишнім колгоспним зоотехніком. І все б нічого, плітки є плітки, та вони врешті-решт виявилися щирою правдою. Доволі швидко парубок на власні очі переконався, що дружина підло зраджує йому.

Гучний скандал, розвід, а дальше Степан чи не вперше в своєму житті всерйоз взявся за спиртне. Тривалий запій припав на той час коли юнакові треба було захищати диплом. Звісно про науку вже мови не було тож юнака просто копняком виперли з ліцею. Це дещо отверезило хлопця, він взявся за розум, кинув пити, однак поновлювати навчання не став. Подався на заробітки в столицю.

Поїхав влітку, а повернувся додому аж на новий рік. Не сам, а з молоденькою дівчиною-дюймовочкою. Познайомився з нею на заробітках. Разом працювали в одній будівельній бригаді, він штукатуром, вона малярем. Там не лише заприязнилися, але і покохали одне одного. І покохали так, що годі було не запримітити це навіть сторонній людині. Щасливі посмішки, ніжні позирки очей, блаженний вираз обличчя у обох говорили краще всяких слів.

Дюймовочка, а так миттєво нарекли Степанову гостю, сподобалась практично всім сельчанам. Ще б пак, ввічлива, приязна, товариська… І привітається з кожним, і побажає хорошого, і навіть знайде хвильку поспівчувати старій бабці в її болячках. Більше того, за різдвяні свята вона не лише перезнайомилася з усіма родичами Степана, а й навіть завела собі кілька товаришок-коліжанок в селі.

Не сподобалася дівчина тільки мамі Степана. Ті ж таки «знавці» сільських пліток і пересудів швидко встановили причини такої неприязності жінки до своєї потенційної невістки. За їхніми вельми правдивими «даними» вся справа була в тому що у Дюймовочки було не надто достойне походження. Начеб то дівчина виховувалася в дитячому будинку, про батьків її нічого невідомо, і сама вона бідна як церковна миша у якої за пазухою ні кола ні двора.

Так це було чи ні складно сказати. Однак беззаперечно є те, що Дюймовочка не надовго затрималась в домі Степана. Воно то й не дуже дивно. Стьопа завше був маминим синочком. Красень-одинак якого вона леліяли й боготворили понад усе на світі. Її дитя, котрому жінка присвятила все своє життя і який частенько прислухався буквального до кожного її слова.  Коротко кажучи рідна матуся мала на хлопця неабиякий вплив яким безсумнівно скористалася сповна.

А парубок на диво не надто довго тужив після від’їзду Дюймовочки. Навіть не взявся за спиртне. Просто доволі скоро він знайшов всій своїй печалі доволі своєрідну заміну. Її звали Ганна. Ще одна «легенда» нашого села. В свої неповні сорок років жінка примудрилася вже тричі виходити заміж і відповідно стільки ж разів розлучатися. Про чималу кількість всяких прихильників, кавалерів і коханців уже й згадувати не варто.

От у тенета такої вправної звабниці й потрапив Степан. Чи то випадково через свою юність і недосвідченість, чи навмисне щоб подратувати рідну матусю-розлучницю. Хто його тепер знає. Та як би там не було, а парубок зачастив до своєї новоспеченої коханки. Робив це відкрито, не криючись, наче хизуючись своїми любовними «подвигами». А Ганна теж підливала оливи в полум’я сільських пліток частенько і ніби ненароком відкриваючи сільським «всезнайкам» пікантні подробиці їхніх стосунків.

Доволі швидко відносини Степана й Ганни стали схожими на один відомий закордонний і водночас нескінченний телесеріал. Вони мирилися, сварилися, били горщики… В «спокійні» часи чолов’яга разом з жінкою гонористо прогулювалися селом і по неділях разом відвідували церковні богослужіння. В хвилини «війни» ледь не пів села мусіли вислуховувати гучні скандали, брутальну лайку і нескінченні звинувачення одне одного. «Канікули» між сварками й примиреннями займали показові «демонстрації» власної значущості коли обоє старалися «стрибнути в гречку» на зло своєму партнеру. І незважаючи ні на що вони все таке знову мирилися. А потім все це повторювалося наче в давно заведеному калейдоскопі.