Глава 6

Пегас це певно найшвидший транспорт у місті, бо на адресу, яку мені бабуня дала, ми долетіли (інакше не скажеш) за пів години. З Яном я вже майже не розмовляла, а лише захопливо роздивлялася краєвиди Арсарї. Його пропозиція дружби здалася мені дивною і підозрілою. Я може і наївна та недосвідчена в усіх цих справах, але все-таки навіть я бачу, що його погляд на мене, який далекий від дружнього. 

– Приїхали, – повідомив мені Ян.

– Дякую що підкинув. Назад я сама доберусь, – швидко промовила я і не дивлячись на хлопця вискочила з магмобіля та попрямувала до невеликого магазинчика під назвою “Цілющі трави”. Назад не оберталася, маючи щиру надію, що хлопець поїде по своїм справам. Чомусь я ніяковію перед його непробивною легкістю характеру.

– Тут хтось є?! – вигукнула я в пустій торговельній залі. Відповіддю мені була суцільна тиша. Чомусь відразу мене пройняло холодом. А коли позаду з гучним бабах відчинилися двері, я ледве не почала заїкатися.

– Ти чого лякаєш?! – налетіла я на Яна, бо саме він стояв у проході.

– Начебто поки не збирався. Що тут у тебе? – запитав Ян.

– Нікого немає, – розвела я руками.

– Хм, цікаво, – промовив задумливо хлопець і почав обхід зали. – Тут всюди пилюка. Дивно. 

– Може вона просто не дуже охайна? – припустила я.

– Більше схоже на те, що ця лавка давно не працює.

– Але ж двері відчинені були.

– Двері… чекай тут, я дещо перевірю, – наказав мені Ян і відправився до входу. 

– Як я і думав. Закляття відвороту, – зробив він висновок, провівши рукою по вхідному проходу. 

– А як тоді ми змогли зайти? – здивувалася я, бо ж таке закляття відвертає будь-кого, хто хоче піти в цьому напрямку. 

– Думаю відворот був направлений на відвідувачів магазину, тобто тих, хто міг прийти сюди за травами. А ми прийшли безпосередньо до відьми. 

– Я прийшла, – виправила його я.

– Як бачиш, мене закляття теж пропустило, – знизав він плечима.

   Я не стала продовжувати цю тему, а почала нарешті оглядатись навколо.    Незрозуміле відчуття тривоги потроху заповнювало все моє нутро.

–  Там є двері. Ти тут чекай, а я подивлюся що там, – знову командував Ян. Та звісно я не послухала його і пішла слідом. 

Краще б я таки залишилася на місці, бо від побаченого ледве не вивернуло. І якби не реакція Яна, який відразу різко розвернув мене і вивів назад у торговельний зал, я певно б втратила свідомість. 

– Там…тттам, – ніяк не могла вимовити я те, що побачила.

– Магда, дихай. Глибоко дихай і заспокойся, – рівно і зовсім спокійно говорив Ян.

– Як?! Як я можу заспокоїтись? Там мертва жінка! – вже перейшла на крик я.

– Так. І, судячи з усього, не першої свіжості. Я наберу брата й він направить когось сюди, – промовив Ян та витягнув з кишені звичайний людський телефон.

– Між вами немає ментального зв'язку? – попри загальний шок здивувалася я.

– Так швидше, відповів він мені, а потім відразу почав пояснювати ситуацію братові, що певно відповів на його дзвінок.

Я лише скривилася, бо хоч що там не кажи та ці людські штучки для мене ні що інше, ніж вбивці магії. Не люблю я їх і ніколи не користуюсь. А тут маг з таким потенціалом так по-дурному ризикує, коли він спокійно міг би використати ментальний зв'язок. Нам, відьмам, залишається тільки заздрити таким магічним умінням і використовувати для зв'язку різні родові предмети, такі як, наприклад моє і бабунине люстерко. 

Буквально через п'ять хвилин після розмови Яна з братом торговельний зал заполонили різні маги у формі. Щось міряли, всюди заглядали, читали пошукові закляття і носились увесь час туди-сюди. Нас з Яном попросили не покидати приміщення, оскільки ми були першими, хто знайшов відьму. Так, тією жінкою виявилася потрібна мені відьма Таміла. З того, що я встигла виловити з їхніх розмов, виходило, що її вбили як мінімум три тижні тому. Просто і банально перерізали горло. 

Відьму вбити дуже важко. Ми можемо відбивати майже всі магічні закляття та маємо дуже сильну інтуїцію і від фізичного насильства ми можемо себе захистити родовими закляттями. Щоб убити відьму, треба втертися їй у довіру. Треба, щоб вона без вагань могла повернутися до вас спиною і була на сто відсотків впевненою, що ви їй нічого не зробите. Тамілу вбив той, кого вона добре знала і повністю йому довіряла. 

Опитування проводив молодий слідчий. Бідолашка запинався і  ніяк не міг налаштувати самописне перо. Воно в нього увесь час робило якісь дивні каракулі замість потрібних записів. Кінець кінцем він записував усе сам, від руки.

– Я не знаю її. Колись, багато років назад, вона жила в тих місцях звідки я родом і коли я приїхала до Арсарії, то вирішила провідати землячку, адрес мені моя бабуня дала, – пояснювала вкотре я йому.

– Слухай хлопче, ми випадково натрапили на цей злочин. Як свідки ми вже всі документи підписали, а якщо будуть інші питання під час слідства, то викличеш нас у відділок. Ти ж бачиш, дівчина шокована, їй треба прийти до тями після побаченого. Давай вже відпускай нас, – звернувся до слідчого Ян.