Глава 3

На пегасі ми дісталися міста удвічі швидше, ніж як би я їхала на магробусі. І все через шалену швидкість магмобіля, яку всередині я майже й не відчувала. 

Поселення, що прилягали до Арсарії, через швидкість роздивитися не було змоги, а от коли ми опинилися в місті й Ден відчутно збавив швидкість, я в повному захопленні не могла змусити себе відірватись від вікна.

Те, що я часто бачила у своєму люстерці, було краплиною у величезному океані. Арсарія вразила мене своїми незліченними хмарочосами, що майже ніколи не були схожі між собою. Ніби могутні велетні, стояли рівними рядами вулиць міста і кожен мав свої, відмінні від сусіда, риси. Траплялися і зовсім незвичайні споруди. То у вигляді велетенської сфери, то справжнісінької піраміди. Вся ця велич була добре розбавлена парками, зеленими алеями, чудернацькими деревами й рослинами. 

Я знала, що Арсарія це місто, де у добросусідстві проживають звичайні люди та маги. Але знати та бачити як магмобіль паркується біля звичайного старенького автомобіля це зовсім інші враження. І як вони взагалі тут уживаються такі різні?

З новин та газет, які я читала через люстерко, мені було відомо, що тут є певні закони співіснування, за виконанням яких неухильно слідкують спеціальні служби Рівноваги. 

А ще ж тут, окрім магів, проживають інші магічні раси. Я знаю точно, що є ельфи, дракони якім заборонено обертатися в місті, здається, навіть квартал вампірів існує, а також відьми, такі як я. 

Зазвичай ми проживаємо в сільських місцевостях. Ближче до природи і якомога далі від міської метушні, але є і такі, що обирають місто та працюють потім в магаптеках, або, якщо кошти є, відкривають свою власну відьомську лавку. Якраз повз однієї такої ми зараз і проїхали.

– Ти перший раз в Арсарії? – поцікавилася Роксана в мене.

– Так, перший, – відповіла я, так і не відриваючись від вікна.

– Оу, тоді екскурсія найцікавішими місцями нашого міста тобі забезпечена. Облаштуєшся і я тебе заберу, покажу саме головне в Арсарії,  – весело засміявся Ден.

– Що ти їй можеш показати? Ваші з Яном розпусні місця? Ой, не біси мене, я й так вже сто разів пошкодувала, що сіла з тобою у пегаса. А з Магдою ми й без тебе погуляємо містом, – роздратовано відрізала Роксана.

– Наступного разу будеш ловити магробус, або чекати, поки любий братик знайде для тебе час, – все ще з милою посмішкою відповів на роздратування Роксани Ден.

– Наступного разу не буде. Ніколас подарує мені на день народження пегаса, – гордо заявила дівчина.

– Не можу повірити, що Нік на таке піде. Якщо я добре знаю твого брата, то він не стане наражати мешканців міста на таку небезпеку, – промовив Ден і зі сміхом відхилився від Роксаниної руки.

А ми тим часом заїхали в район, де були розташовані триповерхові та чотириповерхові маєтки. Зелені тут було ще більше і якби не вид хмарочосів у далині, відразу і не скажеш, що ми в густо населеному місті. Такий собі приватний оазис серед загальної метушні.

Оце так зустріч в мене видалася. Хоча, якщо подумати, то все складається дуже добре. Бо, скоріш за все, ота родина Крафф, яку мені потрібно ще знайти, не остання магічна родина в Арсарії. А де зазвичай живуть самі заможні люди? Правильно, в таких от оазисах посеред міста. 

Це я колись дивилася огляд “Багаті та бідні маги”. Цікава була передача, тільки шкода, що вони відьом приписували до бідних магів. А ми ж ніколи не були бідними. Те, що нас не дуже цікавлять зовнішні принади, ще не говорить про нашу бідність. Заощадження має кожна відаюча, але ми любимо простоту в усьому і наближеність до природи. От і зараз. Арсарія дійсно красиве місто це я встигла помітити навіть сидячи в магмобілі, але я не можу собі й уявити, щоб я тут прожила все життя. Мені треба більше зелені, більше простору і свободи. Тут, серед велетнів хмарочосів, свобода це велика розкіш певно.  

– Приїхали нарешті! – вигукнула Роксана і відкрила дверцята раніше, ніж Ден остаточно спинився на подвір'ї біля великого, п'ятиповерхового маєтку.

– От божевільна! Куди тобі ще за кермо сідати, – промовив Ден і спинившись теж покинув салон магмобіля. Я пішла за ними. 

– Цукерочка, хоч ти не поспішай покидати мене, – промуркотів Ден, притримуючи для мене дверцята. 

Я вже хотіла йому сказати декілька “солодких” побажань, щоб нарешті зрозумів з ким справу має та до нас підскочила схвильована Роксана і потягла мене за руку в дім, а хлопцю кинула через плече:

– Ден, не смій забути про Магдині речі. Передаси їх Джозефу!

– А як же слова вдячності? – зі сміхом запитав хлопець.

– Якось іншим разом, – сказала Роксана і закрила за нами велетенські двері маєтку.

Не дарма вона це за допомогою магії зробила, бо такі двері ще треба мати силу, щоб зрушити з місця. А у холі маєтку в мене просто розбігалися очі. Все для мене було дивним і мармурові сходи й статуї якихось богинь, і оздоблення стін та потім я підняла голову вгору й мало не зомліла, бо прямісінько наді мною висіла і виблискувала сонячними зайчиками  велетенська люстра. Та вона ж розмірами, як наш з Ядвігою дерев'яний будиночок!  Але навіть не це лякало, а те, що вона була закріплена на прозорій стелі, яка і давала багато сонячного світла. Я розумію що це скоріш за все якесь магічне кріплення, але інстинкт самозбереження штовхав мене у спину і нашіптував забути про пристойну поведінку та тікати якомога далі від тої величезної штуки. Що я і зробила, коли швиденько підійшла до Роксани, яка вже розмовляла зі служницею.