Глава 2

  Мілада прийняла мене як рідну, попри те, що зовнішність моя була далекою від відьомських стандартів. Та вона добре знала мою бабуню Ядвігу, тому зайвих питань не ставила і радо розповіла  де я маю чекати магробус, за що я їй була дуже вдячна. У нас відьом завжди так. Якщо ти робиш мені добро, то отримаєш і дяку й благословення на довгі роки, а якщо зло задумав проти мене, то й отримаєш таку ж віддяку, тільки трохи з відсотками. 

    Вже на світанку я стояла на зупинці, де раз на день, зі швидкістю блискавки, їде автобус для магічних робітників, що працювали за містом, а скорочено магробус. Але щоб на нього потрапити, треба ще знати як його зупинити, бо ж водія в ньому немає. Магробус це свого роду величезний артефакт, що має заданий маршрут і певну особливість оминати перешкоди на своєму шляху, тому зупинити його можна тільки знаючи слово-пароль, що надається робітникам і саме це слово треба вплести в зупиняючє закляття. Але постійні пасажири навчилися на цьому підробляти й продавали паролі, як місця для проїзду в магробусі, таким як я, що бажали швидко дістатися до міста. 

   На дворі панувала середина літа, тому навіть зранку свіже повітря майже не відчувалося. На мені була легка  біла сукня з малесенькими квіточками, які я сама вишивала довгими зимовими вечорами. Так, можливо це не дуже вдалий дорожній одяг та зате літня спека не буде так сильно відчуватися, адже від квіточок йшов легкий холод, який я додала вишиваючи їх. І ніякий дорогий міський  одяг на таке не здатен.

    Я посміхнулася своїм думкам і відкинула з лоба неслухняне кучеряве пасмо, що вже встигло вилізти з тугої гульки, яку я рано вранці закрутила на голові. Це волосся нічим не приборкати. Щоб я не робила, які зілля і заговори не використовувала та до обіду все буде стирчать у різні сторони невагомим білим пухом. 

     Магробус я помітила здалеку і тому була готова до його наближення та зробила все, як по інструкції – простягнула вперед руку, прочитала закляття і не забула вплести пароль, що придбала для мене Мілада ще вчора.

   Я була повністю впевнена, що все спрацює та цей клятий магробус просвистів повз мене, розтріпавши мою і так не ідеальну гульку й піднявши стіну пилюки. Це так розізлило мене, що я почала скакати що навіжена і кричати йому вслід всі прокльони, які тільки знала. Та за своєю злістю не помітила як біля мене спинився пегас. Я знала, що це за транспорт тільки завдяки своєму люстерку. На таких магмобілях зазвичай їздили члени найбагатших магічних сімей Арсарії. Так у всякому випадку розповідали по новинах, що я перехоплювала час від часу. Він не мав колес і рухався тільки завдяки магічному імпульсу.

   Я сполохано розглядала себе розтріпану у блискучому відображенні пегаса. Та  до нього навіть пилюка дорожня не чіплялася. Оце так рівень магії. Раптом бокове скло ніби розчинилося у повітрі й до мене звернувся усміхнений блондин:

– Привіт цукерочко. Нервуєш через магробус? Давай, стрибай до мене, підвезу куди треба, 

– Дякую, не треба, – холодно відрізала я і відвернула від його пегаса голову, щиро сподіваючись, що цього буде достатньо. Не те щоб я боялася нахабного незнайомця, але все ж таки не хотілося починати життя в місті з негативу. 

– Та не бійся. Я таких ніжних дівчаток не чіпаю. По правді хочу просто підвезти.

    І я вже хотіла відправити його лісом гриби збирати, як з пасажирського сидіння виглянула чорноока і темноволоса дівчина. Вона привітно посміхнулась мені й промовила: 

– Сідай, будь ласка, бо сьогодні вже точно нічого їхати не буде і попереду вихідні, тому ти ще довго  не зможеш дістатися міста. 

    Я ще трохи вагалася, а потім таки погодилась, бо чекати ще декілька днів у мої плани не входило та й Міладі сидіти на голові не дуже хотілось. 

– Добре, тільки в мене ще багаж, – погодилася я, показуючи на дві велетенські старі сумки.

– Не проблема. Зараз прилаштуємо, – промовив блондин і бадьоро вискочив з магмобіля.

   Я відразу відчула його неабиякий магічний фон. Красивий, багатий та ще й з великим магічним резервом. От як я могла зустріти такий екземпляр ще навіть не діставшись до Арсарії? А цей екземпляр вже прилаштував мої сумки та з інтересом розглядав мене.

– Ми сьогодні будемо їхати чи як? – голосно поцікавилась дівчина з мобіля і блондин нарешті схаменувся та відкрив мені задні двері.

– Мене, до речі, Денісієм звати. Для тебе просто Ден, – прошепотів він мені на вухо коли я сідала. 

– Ой Ден, відстань від дівчини. В неї й так день невдало почався, а ти ще зі своїми штучками. Привіт ближче, я Роксана, будемо знайомі, –  простягнула мені руку дівчина.

– Магда, – посміхнулася я їй і відповіла на рукостискання. Дівчина поки що не викликала в мене ніяких особливих підозр, тому я була привітною з нею. На відміну від блондина Дена, що відкрито поїдав мене поглядом і добряче цим напружував. 

– Це ж треба, щоб ще й такі красиві блакитні очі були, – ніби ні до кого не звертаючись, промовив він і таки рушив з місця. 

    Я в такому транспорті ще ніколи не їздила, але відразу відчула комфорт і прохолоду салону. Дорога і саме пересування залишалося не помітним. Просто ніби ми на місці сиділи. А за вікном, з шаленою швидкістю, проносилися краєвиди, які й розгледіти не було змоги, бо все розмивалося від швидкості. 

– Ти до родичів в Арсарію їдеш? – люб'язно запитала мене Роксана.