КОМУНІКАЦІЯ АБОРИГЕНІВ

Було це ще в глибокій і безпросвітній древності досмартфонової доби, років тридцять тому. Коли селянство не знало Фейсбуку, Тіктоку й Інстаграму — трьох китів, на яких міцно вибудувалася хмарочосоподібна причина згорілих каструль, негодованих котів і безсонних ночей. У «Ферму» тоді грали не на телефонах, а в реальному житті. І молоко від корів отримували не за допомогою свайпання, а завдяки традиційному підходу та натренованості рук. У деяких селах тоді можна було ще зустріти домашніх птахів із актуальною функцією будильника. 

А тепер поговорімо про спілкування. Як же тоді комунікували?
Це зараз люди лишають коментарі під постами, влаштовують срачі з сусідами в чатах. А я вам трішки розповім про давні часи — доінтернетівські.

Уявіть: ось ви потрапили в таке дике й неосвічене Ютубом село. Ніхто там не знімає рілсів, не веде блог. Майже всі хати побудували без жодного «знімкування». І засоби зв'язку інші.

Раніше, аби звичайна сільська мама могла покликати своє дитя додому (а діти тоді більшу частину дня бігали на вулиці), їй було достатньо глибоко вдихнути й видати максимально потужний звуковий месендж: «Додому! Їсти!» — або щось у схожому стилі.
Кожне дитинча добре розпізнавало сигнал своєї матері. Чудово орієнтуючись за її інтонацією, воно знало, наскільки швидко треба бігти додому.
Якщо дитинча не відгукувалося — це означало, що воно самовільно вийшло із зони покриття. Тоді матір брала доброго дубчика (переважно лиш для візуального ефекту) й вирушала на пошуки.

Тепер про комунікацію між сусідами.

Тут було кілька варіантів. Якщо зустрічалися на городі й були в дружніх стосунках (бо не мали спору за межу чи курей), то гучно віталися, а тоді жалілися на погоду, бур’яни й жуків або хвасталися врожаєм.
Якщо зустрічалися ворогуючі у фазі загострення, що припадала на весну (час оранки), то могло дійти до взаємного тикання дуль і поминання всіх попередніх гріхів (іноді у стилі фентезі).

Оскільки, як я вже писала вище, чатів і месенджерів не було, люди активно використовували «наскельні письмена» — крейдою чи фарбою. Для посилення ефекту й створення яскравіших вражень у хід ішли різноманітні заливки: розчин вапна, помиї чи інші органічні відходи. До таких коментарів вдавалися у моменти правидного гніву, глибокого обурення або задля хейту. Подібний хейт зазвичай сильно тхнув, і його важко було ігнорувати.
Звісно, були методи для «блокування». Для цього в селі існувала додаткова функція — дільничний. Але цей важіль впливу зазвичай то заїдало, то він западав, то його робота була неточною через фонові заливки алкоголем.

Цікаво, що численні спостереження виявили наявність подібного наскельного писемництва — цих не надто філософських месенджів — і в містах. Найчастіше у спальних районах. Картина прослідковувалася аналогічна: короткі дописи на стінах під’їздів, у ліфтах (так, тоді їх уже винайшли й активно використовували) і подекуди на дверях квартир.
Це привело до висновку: сільські аборигени та міське населення (часто збірна суміш) мають дуже схожі риси поведінки, які можна умовно визначити як «загально людські».

Повернімося в села. Там тоді вже теж було таке диво, як дротовий телефон. Наявність цього способу зв’язку викликала появу цікавого захоплення у дітей — як сільських, так і міських — набирати різні номери, верзти у слухавку всілякі нісенітниці, а потім сміятися, чи навіть падати на підлогу від реготу.
Оскільки телефони були далеко не в усіх, діти збиралися погуляти в хаті того однокласника чи однокласниці, чиї батьки мали це диво. Часом власники телефонів дивувалися рахункам за послуги. І тоді згадували, що десь у них є дубчик.

Зараз ми можемо з упевненістю сказати, що відсутність інтернету та мобільних телефонів також мала серйозний позитивний аспект — люди спілкувалися в режимі офлайн.
Родини збиралися разом у вихідні дні, на свята. Сусіди ходили один до одного вгості. Обмінювалися новинами, говорили про життя, згадували минувщину — пешрі ними куплені магнітофони, музику, мотицикли ("ІЖ", "Ява", «МТ»...), часом згадували розповіді про ті доісторичні часи, коли не було електроенергії, а було важка праця в колгоспах, заслання, розстріли когось з родичів, голод. Переказували життя своїх дідів і прадідів. Знову ж таки — співали пісень. І знали їх десятки.
Бувало, розбивалися на групи: чоловічу й жіночу. Жінки гомоніли про своє буденне, чоловіки грали в карти, диміли цигарками й обмінювалися новими анекдотами.

Діти в цей час розповідали одне одному страшні історії про привидів, домовиків, колодязьника, огіркову бабу, жиригімно й усіляку іншу нечисть, якою їх лякали баби, аби непосидючі чада не лізли до криниць, у грядки чи ще куди. Обговорювали тарзанки, побудовані ними халабуди, мультфільми й фільми, часом розмовляли про якусь ну дуже цікаву книжку. 

Отаке було. Ніхто тоді не лайкав фотки з борщем чи голубцями — просто приходили в гості і частувалися тими стравами. І розмовляли дивлячись в очі.