ПРИГОДА ДНЯ АБО СВИНЯЧИЙ ЗАБІГ

Доки тітка Ольга своїм добре поставленим голосом  ділилася з кумою по телефону «рецептиками» та «секретиками», Варвара  насипала в чашки зелені листочки, заливала їх окропом, діставала з шафки баночку квіткового меду та ще незачерствілий, вчора куплений, батон. Поставивши чашки на стіл, вона помахала рукою, подаючи добре зрозумілий сигнал, про цілковиту готовність чаю до негайного вживання. Розмова тітки Ольги одразу досягнула критичної швидкості:

–          Це вже ти сама зробиш. Отак, візьмеш листочок, прикладеш щільно до яйця, обгорнеш «капронками», зав’яжеш міцно. Вари в цибулинні. Ну все, давай-давай, кумасю! В мене ще роботи тьма. Цьомики!

–          Ох ви ж і працьовита. Ледь чай не залишили холонути неопрацьованим. – розсміялася Варвара.

–          А нащо ж їй знати, що в моїх чорних трудоднях бувають рідкісні просвітлі хвилинки, – театрально змахнула неіснуючу сльозу сусідка.

За цим міні діалогом слідувала невеличка пауза, якої виявилось достатньо для того щоб сусідка двічі сьорбнула чаю, намастила батон і… відповіла на новий дзвінок:

–          Привіт! Оце саме з городу повернулась. Так. Ну то й що. Не розкисну. Ой нема, нема на те часу – кручусь як білка в колесі. Та ти що?! Справді? – сусідчине обличчя запроменилось з цікавості та нетерплячки, – Біжу-біжу. Ось тільки хоч умиюсь. Давай-давай! Цьомики.

 Після контрольного пострілу «цьомики», тітка Ольга одним махом з’їла намащений медом шматок батону, допила чай і, підстрибнувши зі стільця, подалася до дверей  на ходу пояснюючи:

–          Там Бабай знов за Любкою по городу з ломакою бігає. Треба йти рятувати. Дякую за чай. Ще зайду. Цьомики.

Сусідка спритно вискочила на двір й розчинилася в сірому мареві мряки, що панувала з самого рання, і якій не виднілося краю.

Тітка Ольга, яка славилася характером командир-розвідниці, баби-метеора, при всіх своїх не маленьких пропорціях, за умов скерованості цікавістю, могла розвивати шалену швидкість. Її завжди активна громадська позиція вже давно додала Ользі Григорівні ще один титул – сільського дипломатмиротворця. Як відомо, кожен титул відповідає певній сукупності не лише повноважень, а й обов’язків, тому пані Ольга, з найніжнішим виразом обличчя і непохитністю льодоколу, прямувала в епіцентр подій, що вимагали стресостійкості і вправного врегулювання.

     Оскільки такі марафони Бабая і тітки Любки давно не в новинку, і завжди закінчуються стабільною «нічиєю», рятувати нікого б не довелося, а от гарна розвага гарантована. Це ж реальний екшн, солідно здобрений комедійними сценами. А до всіляких кумедій Ольга Григорівна мала смак.

       Не встигла Варвара залишитися з чаєм тет-а-тет, як її вуха вловили дику суміш людського лементу й свинячий вереску. Вийшовши на двір, вона побачила колоритну картину в стилі свинячого родео: по обгородженому латами городі скаче чимале порося в вуха якого мертвою хваткою вчепився славнозвісний Бабай. Свинячий і людський голоси злилися в захопливу какофонію з гарячого потоку якої час від часу вистрибували годовані жаби хронічного матюччя. Від бабаєвих маніпуляцій з почервонілими вухами бідолашного хряка, останній геть оскаженів. Не витримавши такого нахабства, так  рвонувся втікати, що проламав лати огорожі і чкурнув в поле, а вже там, розігнавшись на всю свою свинячу швидкість, поскакав грядками в бік лісу.

Тітка Любка, хазяйка неблагополучної худоби й не менш неблагополучного чоловіка, кинулась голосити-лаятись та бити себе в груди:

–          Всеньке моє добро–майно в ліс скаче. Михайло, чортова кров, казала ж поремонтувати треба сарай! От дідько лисий! Скачи тепер й сам за кабаном. Вигодувала двох кабанів і хоч би з якого толку. Ой-йой! 

Може б Любка ще щось сказала, та тут їй на очі потрапила виламана з загорожі лата, за яку вона одразу ж вчепилась, як потопельник за рятівне коло. А вже з дровинякою намірилась рихтувати нерозумного чоловіка Михайла, на прізвисько Бабай. Заплановано битий мужчина, з блискучою зачіскою від найкращого перукаря – природи, виявився противником рихтування всякими там дровиняками. Не гаючи часу, він перескочив загорожу, не згірше кабана, і теж помчав в далечінь. При цьому ніхто не міг точно визначити: побіг він ловити  втікача, чи сам дременув навтьоки від своєї кращої, але дуже розгніваної половини.

            В ту ж мить співчутливі сусіди одностайно ухвалили рішення про надання допомоги  постраждалим хазяям, а саме: приєднатись до ловів риластого. Отак і побігли усім скопом. А далі картина: в азарті погоні лягають під людськими ногами томати, стираються з лиця городу огірки-капусти… людський табун стрімко мчить свинячим слідом. 

            Кабан виявився справжнім марафонцем-професіоналом. Мабуть тому, що ніколи не пив горілки й не смалив цигарок.  А от у деяких спостережливих бабць закралася підозра, що в кабана всилився біс, чи ще яка нечисть на ньому верхи їздить, бо ж зроду віку не виділи вони такої проворності.

Скільки б іще отак бігали ніхто не знає. Мабуть саме небо зглянулось над людською бідою – з боку лісу на поле виїхав новенький «Камаз», за кермом якого сидів господар невеликої приватної свиноферми –  Микола Федорович Живоглядов. Він, як безперечний знавець свинячої психології, одразу ж вловив суть проблеми і легко перекрив втікачу шлях до рятівних хащ.

Налякана тварина, розвернувшись на сто вісімдесят градусів, побігла прямісінько в людську гущу, а коли переслідувачі кинулись врізнобіч –  дременула назад в село.

 Оскільки Варварине подвір’я знаходилось трохи вище поля на якому відбувався забіг – Варварі все було видно як на долоні. Більше того, їй навіть випав шанс взяти участь в незвичайному полюванні і упіймати кабана. Бо він умудрився забігти прямо на її подвір’я. Саме там піша кавалерія тітки Любки й  пов’язала зацькованого хрюнчика. А вже зв’язаного повезли додому, повантаживши на двоколісний візок. 

Тільки й чутно вулицею: