КАРТОПЛЯНА ДИПЛОМАТІЯ

Яке то щастя їздити голою дупцею по дну балії, аж так, щоб вода хлюпала через край. Льопайся, бризкай, крутися в ній – ніхто тебе не спинятиме, бо то все надворі. А потім можна покачатися в піску. Чи полізти на шовковицю. Чи накрасти на городі сирої кукурудзи, що лопається на зубах і бризкає білим густим молочком.

Хоча, ні! Краще прокрастися до баби Ольги в жито. Де так добре лежати й мружитись в небо, слухати цвіркунів і шелест вусатих колосків. Там серце стукоче в передчутті неймовірної пригоди.

 – Вилазь з балії. Верба виросте, – вловлюю командирський голос бабці.

Її хлібом не годуй – дай повчити. То забороняє гвіздки забивати в землю, то знімає з тину, навіть не давши насолодитися відчуттям висоти.

 – Вилазь. Чуєш? – вкотре повторюється неприємний наказ. – Краще в ляльки з сестрою пограй. Мама ж вам купила отих, як їх у дідька… Барбі, з тухлями й платтями.

Бабине переконання у тому, що я обов’язково маю цікавитися ляльками, мене трохи дратує. Від роздратування бризки з балії досягають небачених висот. Перед очима одразу ж розгорнулось видовище, як на тропічний острів насувається цунамі…

Ех! Рано чи пізно, а вилазити все ж довелося б.

•  Вилажу, – радую бабцю небаченою покорою.

З волосся – водоспад. Під ногами утворюється калюжа, і я розмішую воду з землею пальцями лівої ноги, створюючи непрохідне болото, де може втопитися цілий слон, а може й доісторичний мамонт.

•  Не міси грязюку, – всевидючі бабині очі знову впіймали мене «на гарячому». Моє болото одразу стислося, стало абсолютно мілким і нецікавим.

Від тотального розчарування мене рятує наш домашній кіт Онисько, що розлігся в затінку і не підозрює, що його запеленговано. Ониську, мабуть, дуже спекотно з таким теплим хутром. Пригадую, як тато собі прямо на сорочку вилив воду. «Менш спекотно», – пояснив він, коли я поцікавилась причиною подібного, здавалося б нерозумного, вчинку.

Ха! Є ідея! Хапаю маленьке відерце й запускаю в балію…

Ониську, на жаль, татова вигадка не сподобалася. А чому? Вода з балії тепла-тепла, ще й хутро попереться… і блохи повтікають. Баба свято вірить, що котячі блохи – страшна напасть, якої нам слід боятися як вогню, чи навіть більше ніж бабая, що живе саме там, куди так хочеться влізти.

 – Покинь кота! Онисько, тікай од неї! От же ж погана дівчина!

 Баба бере мене за руку, підводить до балії, спершу миє одну мою ногу, потім іншу й примушує вдягнути капці.

–  Піди з Лєною погуляй. Тільки не носи в хату піску – мамі й так багато роботи.

Розумію, що бабця абсолютно права. Мені стає соромно і трохи сумно. Смичу за руку. Вона нахиляється. Цілую її в щічку й біжу в хату.

На порозі скидаю капці й помічаю на одному мураху. Вона чорна. От і добре. Бо чорні не червоні, а червоні – кусючі злидні, майже як міфічні котячі блохи. Ловлю мураху і випускаю в горщик з кактусом. На підвіконні трохи пилу. О-о! Ідея! Будемо прибирати в хаті.

Шукаю сестру. Вона саме сповиває Стіпашку. Сповіщаю про свою присутність:

– Лєна-зелена!

– Сама зелена! У-у, ще й дражнишся. Ти погана! – сестра показує язика й новинку, яку підгледіла в баби Ольги. Новинка називається «дуля» і мені геть не подобається.

Ми трохи сперечаємося, штовхаємося, обіймаємося й починаємо суперприбирання. Дивно, як це баба не прибігала нас розбороняти?

Бабця встигла на кінець прибирання. Зупиняти нас уже було пізно. Чи то їй від зубної пасти, якою ми мили двері і підлогу, защипало в очах, чи вона так зраділа?.. В хаті пахло свіжістю м’яти, ще краще, ніж на Трійцю. Ми теж пахли м’ятою.

Коли бабця Нюся трохи оговталася, вираз її обличчя не обіцяв нам не те що похвали, а й узагалі… нічого хорошого. Це підказало нам, що треба шукати шлях до негайної втечі. Певна річ, тікати треба до ярка або на дерево. І те й те підходить якнайкраще.  До ярка вона за нами не побіжить, а на дерево просто не залізе.

– Боже! Що ви поробили!

       Лєна втікати не стала, а одразу вдалася до хитрощів – з очей лились такі сльози, що рідко хто такі бачив. Вона знала могутність цього засобу впливу і користувалася ним за всякої нагоди.

– Мазя-кика з’їла черевика! – резюмую я. Не вміючи використовувати сльозотечу, стаю на позицію оборони й насуплюю брови, намагаючись нагнати на бабу трепету.

Перед моїми очима одразу ж постає картина широкомасштабних військових дій: спалахи, задимлена лінія фронту; баба перемазана сажею, наче щойно латала піч, в металевій касці й патронташною стрічкою через плече, як у Рембо; Лєна, в білій косинці, бинтує рожевого зайця Стіпашку з тяжким кульовим пораненням у праве вухо… Моя уява створила такий бойовик – Голівуд заздрив би.  

Наступні бабусині слова звели нанівець всяке бойове налаштування:

 – Ну що ж… Зараз вам насмажу картоплі. Огірків намию.

Такого підступного ходу, що йшов у розріз з будь-якою військовою стратегією, я не передбачала. Поборотися ще було б можна, але в очах Лєни загорівся напис «капітуляція». Її можна зрозуміти. Це ж СМАЖЕНА КАРТОПЛЯ!

Через півгодини ми, забувши негаразди, чвари та суперечки, їли «мирову».

Хто ж знав, що моя бабця Нюся такий дипломат?