НАСЛІДКИ ДІЄТИ

1985 рік

Якось наприкінці літа, в час, коли баштани радують найсмачнішими, найсоковитішими своїми дарами, головний інженер ДЕЗ №20 ЦА Олег Анатолійович Шумигай нарешті отримав довгоочікувану відпустку. Покинувши територію заводу, він йшов неквапно, смакуючи тепло літнього дня, відчуваючи на обличчі лоскотання вітру, і вже уявляв себе десь на березі ставка чи річки, з улюбленою вудкою та ароматною кавою в синьому термосі, якого завжди брав на «зелені вилазки». Ніщо не віщувало лиха.

       Першого дня своєї відпустки Олег Анатолійович мав нагальну справу. Треба було поїхати до мами Гані забрати банки, які обіцяв привезти ще минулого тижня. Марина, його жінка, твердо вирішила зайнятися консервуванням. Вочевидь, їй щось потьмарилося… або ж прояснилося, бо раніше вона досить прохолодно ставилася до таких справ. Все більше його теща, Ганна Яківна, яку він ніжно називав мамою Ганею, цим завідувала. Не теща, а золото! Завжди частувала синочка Олежика вареничками, млинчиками, борщиками... Та настав день, коли ідилія скінчилася…

    Увійшовши до хати дорогої тещі, Олежик одразу ж почув, як горланить телевізор, і пішов на його звук. Кімната була порожньою.

 – Мамо! Мамо, ви в хаті? – погукав Олег.

Ніхто не озвався. Лиш новенький, подарований на день народження,  «Рубін-714» рвав горло незрівнянним голосом Папанова: «… Шоб ти сдох! Шоб я відєл тєбя у гробу у бєлих тапках! Шоб ти жил на одну зарплату!...»

     У головного інженера, комуніста і просто психічно врівноваженого чоловіка, Олега Анатолійовича Шумигая боляче сіпнулося в грудях. Так, неначе якесь шосте чуття підказувало йому: «Небезпека!»  Вимкнувши телевізор, він витер піт з лоба і подумав: « Мабуть, біля кози порається. Чи в курей. Пошукаю на дворі…» Версія про те, що теща біля худоби, відпала одразу, як тільки Олег побачив на порозі будинку знайомі капці – мама Ганя колись придбала дві однакові пари різних розмірів, собі і доньці.

      Чомусь тільки зараз, оглянувшись назад, Олег помітив що до горищної ляди приставлена драбина, а лаз відчинено. Вже майже на половину піднявся крізь лаз, коли його увагу привернуло якесь шурхотіння. То точно були не миші. Хоч світла на горищі небагато, але те, що там було, він побачив одразу… Біля комина, де теща зазвичай зберігала мішки, стояла… домовина. Справжнісінька, чорна домовина! Цей предмет сам собою викликає у людей не приємні асоціації, але… коли почало підійматися віко…

Забувши як дихати, Олег дивився як з-під чорного віка труни висунулися дві руки. Коли труна відкрилася повністю, з неї почала вилазити… його теща. З перекошеним обличчям та страшним хрипінням вона стала на ноги і рушила прямісінько на зятя. Олег, хоч і був атеїстом-комуністом, враз згадав всі історії, почуті в дитинстві – про упирів та всяку кроволюбну нечисть. Від жаху він не змін доладно переставляти ноги і впав з драбини. Втрачаючи свідомість, колишній атеїст встиг  промовити «О Боже!» і здивуватися, що дерев’яна підлога сіней така м’яка.

     Коли Олег розплющив очі, то побачив яскраве світло. Воно геть засліплювало. На мить колишньому атеїстові примарився янгол. Та двічі кліпнувши, він помітив, що то так сяє лампа, і почув знайомий голос: 

– Олежику. Олежику. Та що ж це! Олежику! Чуєш? Я зараз швидку викличу.

Олегові вдалося трохи повернути голову – з боку біля нього сиділа… теща.

Коли з Гандзиної хати почувся дикий крик, тітка Тоня, що саме подоїла корову, ледь не випустила з рук відро молока. Кричав якийсь чоловік. Так страшно кричав, що Тоня, лишивши відро на столі веранди і не подумавши про настирного паскудника Мурка, миттю побігла до сусіда Остапа. По-перше, він був міцний і небоязкий чоловік, по-друге – людина шанована та освічена. А вже з Остапом Романовичем Рогачем побігли в хату Ганзі.

Застали вони жахливу картину. На підлозі сіней лежить зять Гандзі, махає руками і кричить, наче його ріжуть. Біла, як смерть, заплакана Гандзя стоїть в кутку сіней і тримається за серце.

Першим прийшов до тями Остап Романович. Як голова радгоспу, він був людиною врівноваженою, розумною, до подібних видовищ давно звиклою. Броня, а не чоловік! Хіба раз йому доводилося власноруч зупиняти бійки п’яних трактористів. Він мав справу з охоронцем корівника, у якого був напад білої гарячки, а це неабиякий досвід. Як людина, що звикла керувати й вирішувати складні завдання, він кинувся допомагати потерпілому Олегу. Перш за все став приводити до тями. Бо Олег дуже був схожим на ненормального. «Перегару нема», – автоматично підмітив радгоспголова  старанно ляскаючи потерпілого по щоках: – Товаришу. Товаришу. Ви чуєте? Заспокойтеся.

 – Упирі. Упирі, – переставши кричати, прохрипів Олег.

 – Ви ж мужчина, ви ж комуніст. Візьміть себе в руки. Які ще упирі? – трохи скипів Остап Романович, дивлячись на покоцаного неадеквата.

  – В… ввона, – ледь вимовив Олег, перед тим, як втратити свідомість.

 – Тоню, біжіть до мене, звоніть «03». Тут без швидкої ніяк.

Антоніна кулею вилетіла з хати, а Остап Романович лишився, щоб розібратися в ситуації та підтримати потерпілих.

Ніколи пан Олег не зміг би уявити, що з собою принесе перший день відпустки, а саме – зламану ногу і тріщину в ребрі.  Не кажучи вже про те, якого страху він натерпівся. Лікарі спочатку подумали, що він збожеволів. А потім дійшли висновку, що далася в знаки перевтома на роботі. «Нерви, товаришу, нерви вам треба поберегти», – сказав головний лікар, виписуючи Олега з лікарні. «От з гіпсом і відпочинеш», –  буркнула дружина Марина. Шкода було чоловіка, але водночас вона гнівалася на нього за впертість – категорично не бажав порозумітися з тещею. А її ж матір так хвилюється за Олежика.

     Стосунки зятя й тещі геть розладналися. Він все запевняв дружину, що її матір несповна розуму: «Марино, вона ж в  гроб залізла! Ти розумієш? Вона не-нор-маль-на!».

        Марина, яка раніше нічого не знала про дивакуваті захоплення матері, сама була дещо шокована, а коли шок трохи минув – вирішила вивідати причини дивної поведінки: