ПОЛЮВАННЯ НА ЧУПАКАБРУ

.................................

Ніч стояла спекотна, трохи зачумлена бездощів’ям, припорошена настирною пилюкою. З сусідського двору, десь з боку сараю, чувся пискливий голосок тітки Галини. Вочевидь вона перед сном зайшла провідати своє велике рогате багатство в особі рябої корови Моні.
– От чортова ти кров, – пищав сердитий сусідчин голос, – рилом, як порося яке, та все за борт! Чи тобі висівки мало, що носом риєш?
– Му-у-у. – відповіла Моня. Судячи з голосу, вона вже дуже каялась в скоєному.
– Мукай тепер. Діждеш ти в мене! Будеш оно, як Сьончина, на воді й паші жити.
Потім почувся характерний звук навісного замка, що відмежував рогату Моню від зовнішніх небезпек, тим самим даруючи сусідці можливість міцно спати.

Нині кожен господар мав посилити пильність. Біля села, в старому ангарі для «кукурузника», поселився табір циган. Від їх нічних вилазок постраждала не одна господа. В кого курей-гусей покрадуть, в кого почистять льоха, а у завідуючого сільським клубом винесли цілого кабана. Хоча, хто зна? Ходить чутка, що завклуб сам того кабана продав, а прибуток віддав новій коханці – Марійці Драпінисі, що саме народила від нього двійню.
Що ж до циган – люди вже кілька разів викликали стражів порядку. Доблесна міліція табір порозганяла, але вже в ночі ангар знов наповнився їхніми незрозумілими розмовами. Одним словом, міліція не справила очікуваного враження на кочівників, лише спромоглася забрати в них одну курку, тай ту дохідну.
Ромале то хоч люди. В селі, кажуть, з’явився таємничий хижак. І набіги ж свої, зараза, влаштовує кожен раз під іншим псевдонімом.
Баба Зіна, людина абсолютно правдива, вже всім і кожному донесла у вуха розповідь, як вона, в ніч
– В мене ж всеньку ніч собака розривалася, як дурна. Хіба втерпиш того гавкоту – встала його утихомирити, аж як гляну у вікно… Мені всенько похололо, отако прямо в ногах, – показала баба Зіна пальцем на синенькі, оторочені хутром капці в яких ховалися померзлі з ляку ноги, – наче в ополонку опустило.
– І що? Що ж там було? – допитувались слухачі.
– Та ж чупарабра, про яку по телевізору та в комп’ютері показують.
– Може чупакабра?
– Нє. Що ви з мене дурну робите. Кажу ж що чобарабра настояща. Очі у неї червоним світяться, а зуби такі великі і гострі… Це вже точно шо конець світу скоро. – перехрестилася баба Зіна, – Раніш про чукараб ніяких і не чули. Всі двері до сараю мені подерла, а не відкрила. Слава Богу зять замка гарного зробив. Коза така налякана була, аж сльози в неї з очей бігли.

І так на кожному кутку. А кумедій ще більше. Хочби розповідь Сашки Млинця, про те, як його батько засідку готував на диво-звіра, що занадився кролів тягати.
Одної непроглядної, глухої ночі, старший Млинець зайняв вигідну позицію у засідці, біля кролячих кліток, з метою вполювати чупакабру. Бо та гадина два кролі у нього витягла. Та так розумно витягла – клітку відкрила, хватьнула й закрила, як було. Лише клапоть бурої шерсті на стежці залишила. А кажуть же, що як занадиться звірюка – не зупиниться доки всіх не переїсть.
Отже, сидів дядько Млинець у засідці годин зо дві, а потім чує: попід огорожею з боку кущів бузку щось крадеться, посопує і почмихує. А в Млинця нерви стальні, його чмихами не злякаєш – сидить, з дровинякою, чекає доки звір досягне зони удару.
Заскрипіли дошки – видно лату хотіло виламати. Потім почувся звук, схожий на той, коли тканина рветься, сопіння, глухе гудіння, хрюкання і…, нарешті, з кущів ревеню вилізло щось чимале, чорне та кудлате. На всіх чотирьох воно посунуло прямо на дядька Млинця. Той вже й дровиняку заніс, як раптом очікувана чупакабра кувікнула й залилась тихим матом. Про нецензурну лексику чупакабр ще ніхто не чув, а тому Млинець мав всі підстави сумніватися в тому, що перед ним легендарний хижак.
– Стій! Стріляти буду! – крикнув попереджувального в повітря.
Чотириногий раптово став на дві й підняв до гори передні лапи.
«Циган!» – подумав мисливець.
«Міліція!» – подумав «циган».
– Е-е-е! Не стріляйтє! Здаюсс-ся!
Голос видався Млинцю знайомим.
– Толік? – невпевнено запитав мисливець.
– Т-ттолік. – тремтливим, трохи козячим голосом відповів злодій.
Млинця переповнили якісь двоякі почуття: цікавість з приводу чотириногих прогулянок сусіда й страшна досада через зірвані лови чупакабри. Причому і перше, і друге почуття чомусь спонукали дати Толіку добрячого прочухана. Це в Млинці мабуть так грав розбурханий войовничий дух.
– А що це ти, Толіку, по моїм кущам плазуєш? – суворо поцікавився екс мисливець.
– Г-гул-ляю. – відповів сусід надто ретельно струшуючи з брудного рукава траву.
– А якщо правду?
– Та осьо, – протягує невелику сулію.
– Все п’єш по кущам.
– Не п’ю, а ллікую душ-шевні р-рани. – пояснив Млинцю Толік тицяючи себе в груди.
– А чого ж тобі, з цією тарою, та в мене отут повзати. Медом помазано? Через тебе викрито важливу стратегічну позицію. Тепер вже точно не буде ніякого ефекту несподіванки. Може ти шпійон який?
Сусіда Толіка розібрало від раніше випитої дози самогону, не гірше ніж від сироватки правди:
– Т-та моя Любка, носата, дома одр-разу знайде. А тут, осьо, о –
– тикнув він пальцем в ревеневі кущі, – моя дар-рагая не унюхаєт.
Млинець не міг заперечувати логічність Толікових слів, адже нюх Любові Іванівни став майже легендою. Вона навіть погоду ним прогнозує так, що синоптики нервово курять.

Закінчилося все тим, що дядьку Млинцю довелося з рук на руки передавати біженця Толіка його вельми розгніваній дружині, виправдовуватися перед нею, що не він його напоїв, а потім повертатися додому, де на нього чекала нерозкрита справа з викраденими кроликами.

Історій, де часто згадується загадкова тварина, назва якої варіюється від чупакабри до абракадабри, хоч греблю гати. Дяка засобам масової інформації. Та як би там не було, хай краще полюють мисливці не на беззахисних качок, зайців, лисиць, а на рідкісного лютого звіра – чупакабру. Може менше стане браконьєрів.

А Млинець таки розкрив справу зі зникненням кроликів. Виявилося, що в клітці була малопомітна діра, яку прогризли вухані. Обидва втікачі знайшлися наступного дня. Вони просто ласували городиною.