Сільські історії

ЧИСТІ ФАКТИ


Йду я якось селом, не своїм, а тим, в яке мене занесла лиха година в особі старого мого товариша Івана Васильовича Нетудихати… Стоп! Чекайте!
Якщо розповідати з самого початку, то варто сказати, що ми (я та Іван Васильович) любимо рибалити. Щоправда, любов до риболовлі завдає нам чималої мороки, мук та витрат, адже нині більшість річок та ставків викуплено, орендовано, – хай їм біс, тим орендаторам! – та просто видурено в надто довірливих і слабких до грошових заохочень очільників сіл.
Отже, мій дорогий й вельмишановний товариш, переконав мене, що знає гарне місце для риболовлі.
Змалювавши кількість й різноманітність рибного населення тамтешніх водоймищ, красу краєвидів, романтику аромату свіжої юшки, він чомусь забув сказати, що те село знаходиться бозна де, що дорога туди майже стерлася з його пам’яті і…, що в багажнику його машини кілька пляшок добрячого самогону.
Взяли ми весь наш небідний арсенал вудок, спінінгів, приманок, наживок, та ще всякої «дуже потрібної» всячини, й поїхали в далеку дорогу, ще до сходу сонця.
Доїхали ми туди досить швидко, хоч і петляли «короткими дорогами», що їх «пам’ятав» Іван Васильович. В цих краях він був десь в роках дев’яностих, тому топографічна карта в його голові дещо застаріла, місцями потерлася до дірок, але все ж довела нас до пуття, тобто – до цілі.
Озеро, а то таки було озеро, а не річка, чи якийсь там ставок, одразу розпізнавши професіоналів – погнало в наш бік найкрупнішу рибу. І були б ми тоді наловили здоровезних екземплярчиків, та на голодний шлунок важкувато виволокти до берега сома величиною з чимале порося. А тому, наша кампанія вимагала енергетичного підкріплення у вигляді десятка варених яєць, маринованих хрустких огірочків, житнього хліба та свіжого сала з зеленою цибулькою. І було б все добре, якби Васильович не дістав пляшку клятого напою, що перепаскудив тоді нам лови.
Хоч люди ми ( я та Васильович) не питущі і глибоко інтелігентні, але ж пляшку, соромно сказати – літровку, прикінчили. Після отримання такої дози алкоголю, нам загрожувала деградація до поросячого стану, та вчасне втручання сну врятувало наші інтелігентні душі.
От значить, прокидаюсь я ранньої обідньої пори (десь о четвертій), – в роті кака, в голові вава – і йду в село по… цигарки. Чому я по них пішов, коли не палю вже років з двадцять? Сказати щось з певністю не можу.
Отже, йду я тим селом, куди, як вже казав, занесла мене лиха година, і доходжу до двох місцевих чоловіків, що недільної днини дозволили собі посидіти, порозмовляти й випити трохи пивця – не боячись гніву своїх кращих половин.
Вигляд в них був миролюбний та цілком контактний. Вирішив в них запитати:
– Добридень панове! – дуже красиво привітався я, уявивши букет ароматів зі свого рота, – скажіть, будь ласка, де у вас тут магазин.
Мужики подивились на мене, як на ненормального, й одночасно тицьнули пальцем у вивіску, що висіла на недавно пофарбованих дошках огорожі, перед самим моїм носом. «Магазин «Калинка» – виднівся на ній напис. Правду кажучи, вивіска була чималенька й напис було гарно видно, але на той момент він мені тільки виднівся.
– Мужик, мо’ тобі розсолу? Ти звідкіль такий? – запитав один з місцевих співчутливим голосом, ліниво зсунувши картуз на затилок, щоб краще мене роздивитися.
Партизаном я не був:
– Та з під Василькова. На рибу оце приїхав. А що, у вас в магазині розсіл продають?
– У нас все продають.
Одним словом – почався діалог, зав’язалась розмова, я сів з ними похмелитись пивом й побалакати про рибалку.
– …От і заїхали до вас. Ванька казав, що тут соми чималі. Ну, спіймали ми кілька добрячих екземплярчиків коропа, трохи щук. Наварили доброї юшки, а до неї в нас була пляшка. Яка ж юшка без пляшки! «Для сугрєву!» - як то каже Васильович. От і … – непевно розвів я руками, – самі розумієте, мужики, як то воно так. Сьогодні може пощастить впіймати щось значущіше.
– Ет, рибаки які! Значущого все їм подавай. Он я зловив на весні таку щуку, що й накоптити, наварити, ще й посмажити вистачило. – похвалився один з моїх співбесідників, той що в картузі.
– А я, – почав другий серйозним тоном, – якось теж на ловах був і, треба ж таке, цигарки скінчилися. Ну й гукнув я свого Тамерлана, тицьнув йому п’ятдесятку й кажу: «Побіжи купи цигарок. Тільки швидко!».
– І що ж? Купив? – питає власник картатого картуза, незрозуміло з чого розсміявшись.
– Та купив же, гад! А здачу… здачу всю пропив! Нажерся так, що й блохи повтікали. І хіба ж це перший раз? Кожного разу, як протверезіє, божиться не пити.
– Це ж треба, – дивуюсь я, – таке ім’я солідне, а як чужі гроші тринькає! Що, сам не може заробити?
– Ну чого ж! Заробляє. Двічі на день годую, іноді кидаю якого гостинця. Он і будку нову йому поставив.
І тут до мене дійшло, що він говорить про свого собаку. «Та хто ж бачив, щоб пес, за хазяйський кошт, пиятику влаштовував? Та що там за хазяйський кошт! Де бачено, щоб пес пив?» – дивувався я таким балачкам, та мовчки слухав.
– Ви все про рибалку, про собак питущих. – махнув рукою співбесідник в кептарику, той, що про розсіл мені казав, – От бачили б ви, яку я ондатру вполював. На днях, осьо! Та таку здоровенну, що однієї шкури вистачить жінці на шубу.
«Чи то звір трапився такий великий, – думав я, – чи то – жінка мініатюрна. Може жінка в нього з пігмейського роду?»
Не вірилось мені в такі події.
– І що, правду кажеш? – запитав я.
– Чисті факти! – відповів оповідач, ствердно киваючи головою.
– І про пса, скажете «факт»?
– Чистий факт! – підтвердив власник пияки Тамерлана.
– Ой хлопці, дивні речі говорите! Де таке бачено – собака п’є спиртне, з однієї ондатри шуба.
Мої нові знайомі як засміються:
– Риби вони в озері наловили. Коропи та щуки! Ха! – пихкав один.
– Та в нас там рибу електровудкою якесь падло виглушило. А ти розповідаєш. Нема там тепер риби. Ось тільки весною мальок запускали. Сама більша – на долоню. І це – чистий факт!
Тут і я розреготався. Піймали мене на побрехеньках.
– Викрили. Здаюся! – отак регочу разом з ними, а сам згадую розповіді знайомих рибалок, що всі до одного, не одноразово, ловили рибних велетнів. А як не велетнів, то просто – багато-багато риби.
– Отакі от, чисті факти!

Розпрощався я з новими знайомими, та й повернувся до нашого наметового табору.
А там: сонце ліниво миє надвечірні промені в озерній воді; в повітрі тоненько пищать-дзвенять табуни всілякої комашні; в очереті виводять свої палкі рулади жаби. І вся ця усамітнена, природна романтика, влилася в моє серце тужливим щемом за… гарячими борщами моєї дружини та теплим ліжком затишної спальні.
Дивлюсь – Васильович юшку варить.
– Проспався? – питаю.
– Еге. Карасиків наловив. – розповідає, не відриваючи очей від казанка, Васильович, – Щось воно теє… погано клює. Хоч був, правда, на гачок потрапив мені такий здоровенний сомяка, що ледь спінінга втримав. Зірвався гад! Ще й гачка вкрав.
– Тільки про «чисті факти» нічого не розказуй! – розсміявся я, дістаючи пляшку самогонки. – Рибалка триває.

 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше