7 Розділ

Втеча з Академії була швидкою. Азерон більше не ховався. Він узяв Ліру на руки — не як професор учня, а як дракон свій найцінніший скарб. Його ідеальна людська форма розчинилася у темряві, а замість неї, хоча і прихований від людських очей магією, з'явився величний, чорний, як ніч, дракон із золотими крилами.

Ліра не бачила, але відчувала. Це був політ крізь розріджене, холодне повітря, де її оточувало тепло його магії та швидкість, що змушувала час здаватися стоячим. Вона не відчувала страху, лише захоплення та абсолютну безпеку.

Вони прибули до Західних Хребтів, у володіння Азерона. Його замок, "Оплот Західного Полум'я", був не просто кам'яною будівлею, а висіченою в скелі фортецею, інкрустованою адамантом та обставленою артефактами. Всередині було тепло, затишно і неймовірно древньо.

Ліра була вражена. Вона відчувала час. Кожен камінь, кожен артефакт розповідав історію тисячоліть. Вона була в безпеці. Так думав і Азерон.

Він відвів її до її нових покоїв, які були розкішні, але прості.

— Тут тебе не знайде жодна імперська тінь, Ліро. Тут лише мій вогонь, — сказав Азерон, повертаючись до своєї людської форми Вейрна, хоча його аура була набагато сильнішою. — Я посилю захист периметра.

Але Імператор був розумнішим, ніж він думав. Вбивця Тіней був відправлений не з метою вбити, а отруїти. Це був інструмент, здатний прослизнути крізь магічні бар'єри дракона, який звик відбивати силу, а не підступність.

Вбивця Тіней пробрався до кімнат Ліри, коли вона спала. Це був короткий, безшумний напад. Вона відчула, як її магія реагує на загрозу, але була занадто повільною.

Крижане лезо, натерте Сонною Отрутою Ста Сталіть, лише подряпало її плече. Це була не смертельна рана, але її було достатньо.

Вбивця Тіней зник так само безслідно, як і з'явився.

Азерон, відчувши найменшу зміну в аурі свого Скарбу, кинувся назад. Він знайшов Ліру, яка тремтіла, і її магія, що палала так яскраво, почала згасати.

— Ліро! — він опустився на коліна.

— Професоре... це... холодно, — прошепотіла вона. Отрута діяла миттєво, поглинаючи її життєву силу. Її дихання стало поверхневим.

Азерон побачив маленьку, ледве помітну подряпину на її плечі. Його драконяча інтуїція миттєво зрозуміла: Отрута. Не імперська, а давня, алхімічна, спрямована саме проти магічних істот. Вона не вбивала, вона занурювала.

Дракон спробував використати свою магію, щоб очистити рану, але отрута була хитрою. Вона не знищувала, а сповільнювала усі життєві процеси, готуючи її до вічного сну.

Паніка охопила Азерона. Це була не звичайна паніка людини. Це був глибокий, первісний жах дракона, який вперше за тисячоліття усвідомив, що його Скарб може бути втрачений.

— Ні. Ні! Ти не заснеш! — Його голос був сповнений гніву.

Він розумів, що є лише один спосіб протистояти цій отруті. Один спосіб дати її тілу силу, достатню для боротьби з вічністю.

Азерон підвівся. Його людська форма тремтіла, коли він прийняв рішення. Він не міг цього зробити. Це було табу. Його кров була не просто кров'ю; це була рідка магія, яка пов'язувала його сутність зі світом. Поділитися нею з людиною... це було немислимо. Це було божевілля.

Це було кохання.

— Я не дам тобі заснути, — прошепотів він, знову переходячи до своєї сутності.

Він витягнув давній, церемоніальний клинок. Він не наважився різати величного дракона. Замість цього він зосередив усю свою волю і, перерізавши своє зап'ястя у людській формі, дозволив важким, золотисто-червоним краплям своєї крові впасти.

Кожна крапля була густою, як мед, і палала м'яким, але інтенсивним світлом.

Він швидко, з тремтячими руками, підніс їх до вуст Ліри і примусив її проковтнути одну єдину краплю.

Як тільки кров дракона потрапила в її організм, ефект був неймовірним. Повітря наповнилося запахом диму та палаючого золота. Тіло Ліри миттєво відреагувало.

Магія дракона почала протистояти отруті. Це була битва між вічною темрявою та вічним вогнем. Її шкіра, що була холодною, тепер стала гарячою. Її серце, що майже зупинилося, почало битися сильно, з драконячим ритмом. Отрута була знищена.

Вона була зцілена.

Але це було не все. Кров дракона не лише зцілила її рану. Вона змінила її. Вона підняла її некеровану, але могутню магію до небачених висот.

Ліра відкрила очі.

І вона побачила.

Вона побачила не просто світ. Вона побачила Азерона. Вона побачила високого, ставного чоловіка з глибокими золотими очима, але її зір не був звичайним. Вона бачила його ауру, його справжню форму — дракона, прихованого під оболонкою, його крила, що світилися. Вона бачила його біль від самопожертви.

— Азероне, — прошепотіла вона.

— Ліро? Ти... бачиш? — запитав він, здивований і вражений більше, ніж його власний вимушений вчинок.

Вона посміхнулася. Її очі, тепер яскраві та чисті, були наповнені золотистими відблисками — подарунком його крові.

— Я бачу тебе, — відповіла вона. — Я бачу твою велич. Твій страх. І твій... вогонь. Це набагато краще, ніж я могла собі уявити.

Азерон, дивлячись на свій Скарб, який не лише повернувся до життя, але й став чимось більшим, ніж людина, зрозумів: його вічне існування щойно стало незворотньо складним. І він був у захваті від цього.