5 Розділ

Питання Ліри пролунало в кабінеті не як звинувачення, а як констатація факту. Її голос був спокійним, але в ньому відчувалася неймовірна, стомлена мудрість. Вона стояла біля столу, тримаючи в руці місце, де він її торкнувся, і її незрячі очі, здавалося, вперше дивилися прямо в його драконячу душу.

— Хто я для вас? — повторила вона. — Іграшка? Людина? Спроба побороти нудьгу?

Для Азерона це був сильніший удар, ніж будь-яке заклинання чи меч. Усі його маніпуляції, його "полювання", його плани — усе розсипалося перед простою людською проникливістю. Він звик до того, що люди захоплюються його силою, бояться його гніву або жадають його знань. Але ніхто не бачив його справжню, вікову, екзистенційну проблему.

Дракон завмер. Його велике, могутнє серце, яке так довго не відчувало нічого, крім тиші, раптом забилося з диким, неконтрольованим ритмом. Він готував відповіді: «Ти унікальний дар», «Ти гідна учениця», «Ти захоплюєш мене».

Але замість цього, його драконяча сутність, яка не терпіла брехні, вимовила фразу, яку Азерон не використовував тисячоліттями. Фразу, що в давній драконячій мові не мала іншого значення, крім абсолютного, єдиного кохання.

— Ти скарб.

Як тільки слова злетіли з його уст, професор Вейрн, який був усього лише оболонкою, відчув, як усередині нього здригнувся сам Хранитель Західного Полум'я. Це було не зізнання в коханні у людському розумінні, це було присвоєння. Визнання Ліри найціннішою, найрідкіснішою річчю в його вічному існуванні.

Азерон був шокований власними словами. Він ніколи не планував цього. Він хотів швидкоплинної розваги.

«Що це було?!» — його внутрішній дракон заревів. Він відчув, як напруга у його скронях досягла межі, а бажання перетворитися на справжню форму і полетіти геть, якнайдалі, стало майже нестерпним.

Він виругався кілька разів на забутій, давній мові, яка змусила стіни кабінету ледь помітно затремтіти. Його золоті очі, нарешті, знову втратили свій блиск, ставши глибокими та темними.

— Не сьогодні. Досить, — його голос був різким, холодним і рішучим, наче він намагався відрізати кінцівку, уражену невідомою хворобою. — Можете бути вільні, Ліро.

Ліра відчула цю зміну. Не гнів, а паніку. Він був наляканий — наляканий собою та своїми словами. Вона нічого не сказала. Вона не вимагала пояснень, не просила продовжити чи визнати. Вона просто взяла свою тростину і тихо попрямувала до дверей, залишаючи його наодинці з цим новим, небажаним, але неминучим відкриттям.

Коли двері зачинилися, Азерон відкинувся на стілець.

— Гра затягнулася, — пробурмотів він, підносячи руки до обличчя. — Це вже не смішно.

Це було гірше, ніж нудьга. Це був хаос. Його вічне, контрольоване існування було підірвано однією сліпою дівчиною і одним необачним, правдивим словом.

Він чітко усвідомив, що його план, його "експеримент", повністю провалився. Він не закохав її. Він, Азерон, Хранитель Західного Полум'я, закохався сам. І це було небезпечно.

Наступного дня Азерон вирішив, що гра закінчена. Він має відсторонитися, відновити контроль і повернутися у свою печеру, інкрустовану адамантом.

Але життя, як це часто буває, внесло свої корективи.

Він збирався писати заяву про звільнення, коли відчув сильний, але короткочасний сплеск магії. Він належав Лірі, і в ньому відчувався неконтрольований страх.

Дракон миттєво кинувся назовні, до того ж місця, де було епіцентр сплеску — у двір Академії.

Там він побачив сцену, від якої його драконяча лють, так довго приспана, прокинулася.

Ліра стояла, оточена групою студентів, але в центрі був Принц Кассіан. Принц не сміявся, він не був жалюгідним. Його обличчя було напруженим, а його дії — рішучими. Він зрозумів, що наодинці з нею він безсилий, тому вирішив задіяти соціальний тиск.

— Я просто намагаюся допомогти, Ліро, — казав Кассіан голосно, щоб усі чули. — Професор Вейрн — дивний. Його уроки небезпечні. Він ізолює тебе. Це не навчання, це маніпуляція. Ти сліпа, Ліро, тобі потрібен хтось, хто бачить і хто піклується про твою безпеку. Я — майбутнє Імперії, і я бачу твою цінність.

Ліра стискала палицю. Вона була бліда, але трималася гордо. Її магія кипіла від гніву.

— Мені не потрібен хтось, хто бачить лише мою сліпоту, Принце, — відрізала вона. — А його уроки небезпечні лише для тих, хто боїться справжньої сили!

Кассіан, користуючись моментом, зробив крок і схопив її за руку. Його намір був не магічний, а фізичний — він хотів її забрати.

— Я знаю, що для тебе краще. Ти йдеш зі мною.

І в цей момент магічний вогонь Ліри вибухнув. Це було не заклинання; це була чиста, некерована емоція, сформована в жорстке, невидиме поле. Кассіана відкинуло назад, і він впав на землю.

Але це привернуло увагу Азерона.

Дракон більше не стримувався. Він не йшов, він плив повітрям, його кроки були безшумні, але кожен з них змушував студентів інстинктивно відступати. Коли він зупинився між Лірою та Кассіаном, повітря заіскрилося.

Він не підвищував голосу. Він просто говорив.

— Принц Кассіан, — слова Азерона були, як падіння великого льодовика. — Ти щойно торкнувся мого Скарбу.

Студенти і сам принц були вражені цією заявою. Азерон більше не був професором Вейрном. Він був Драконом, який захищає своє.

— Я... я захищаю її від вас! — крикнув Кассіан, підводячись.

— Ти захищаєш її від мене? — посмішка Азерона була настільки холодною, що навіть наприкінці осені студенти відчули мороз на шкірі. — Я — Вогонь. Ти — Свічка. Якщо ти ще раз наблизишся до неї, я змушу тебе згаснути.

Він простягнув руку, і вона несла на собі тисячоліття сили. Кассіан відчув, як усе його тіло покрилося невидимим, але пекучим холодом. Вейрн подивився на нього і сказав:

— Іди. Твоя гра закінчена.

Принц, наляканий не силою, а наміром дракона, зрозумів, що його місія провалена. Він підвівся і, обходячи Вейрна широкою дугою, побіг.