Частина 7. Небесний край

Вони знову бігли, що є сили, не озираючись і не промовляючи ні слова. Бігли довго, ніхто навіть не відчував втоми, і це було не через міцні м’язи чи загартованість. А через страх. Сам страх дав їм таку порцію енергії, що її вистачило, щоб втекти і від Горині, і від десь блукаючих сліпих. Але сили були вже на межі. І не знижуючи темпу, першим заговорив Тарас.

• Робимо привал!
• Де? — задихаючись, запитав Матвій.
• Тут!

І Тарас, як біг, так просто упав усім тілом на землю під ногами. Він був повністю виснажений, йому вже було байдуже на сліпих, змія, жаб, тих головорізів. Поки летів обличчям у землю, він заснув, і навіть не відчув, як приземлився.

Лесик став на коліна перед Тарасом, хотів його підняти, дізнатися, чи живий він. Але так і впав поруч із ним і заснув.

У Матвія ще залишалися якісь сили. Ті сили, які не дають упасти, ті сили, що тримають людину в свідомості, коли вона знає, що вся надія лише на неї, і допомоги чекати ні від кого.

• Вони сплять, сподіваюся, сплять, а не померли, — з кривою посмішкою сам собі промовив Матвій. Підійшов і пощупав обох за шиї.
• Слава богам, вони все ж таки сплять.

Матвій якось згріб опале листя і перетягнув їх у своєрідне ліжко. Потім таким же чином накрив їх листям. Адже смерть може підстерігати навіть через те, що спав на сирій землі. Не всіх, звичайно. Якщо ситий і здоровий, та ще й п’яний, то й на камінні можна спати, а вранці прокинутися, умитися і йти в поле орати, ніби нічого й не було. Але коли людина виснажена і слабка, то смерть уже тут як тут, чекає, щоб вона ще раз оступилася.

Матвій змайстрував щось на схоже на ліжко і навіть не помітив, як упав поруч із ними, непритомний. Він, як і вони, був смертельно втомлений. Але вибору в нього не було — він повинен був подбати про своїх друзів.

Першим підняв голову той, хто першим її опустив. Тарас виліз  з-під купи листя та з-під Лесика й Матвія, які лежали майже на ньому. Трохи отямившись, він почав тормошити Лесика, і Матвія не залишив осторонь.

• Гей, ви чого розлягались? Прокидайтеся, вже ранок. Чи вечір? — сам себе запитав Тарас. У лісі можна було розрізнити лише ніч, коли повністю темно. А в інший час було сіро через густі крони дерев, що загороджували сонячне світло.
• Кому кажу, ми сюди прийшли не відпочивати, а бописокися за своє життя! Ну-мо, кому кажу!

Першим промовив з-під листя Матвій.

• Лесик, тобі владика людський каже, чого ти ще дриґнеш безсоромно? — з тонким гумором сказав Матвій.
• О, мій господине, я веду переговори з лісовими жуками, ми тут майже про мир домовилися, — скрізь сльози сміху, у листі гоготав Лесик.
• Ну вас до біса! Я ж про вас турбуюся, а ви так...
• Вибач, Тарасе, ну як тут втриматися? — уже вилізаючи з-під листя, сказав Лесик.
• А ти хороший, Лесику. Добре сказав. Я б так не придумав, — сказав Матвій, регочи  і витираючи сльози.

Тарас теж почав реготати, з посмішкою на губах.

• Всі живі, і це чудово. Мені здавалося, що я вже помер. Пам’ятаю лише, що біг, і раптом темрява й тиша огорнули мене. Такого я ніколи не відчував, хоч пройшов я не мало.
• Матвію, придумай нам щось пожерти своєю палицею. Або, бачать боги, я нею піду жаб чи ящірок бити, щоб щось нам пожерти, — сказав Тарас, усміхаючись собі в ніс.
• З жуками він домовився, ось тобі й Лесику.

Матвій Тараса, як ніколи, зрозумів і без зайвих питань почав щось шепотіти своїй палиці, гладячи її, як жінку.

• • Лесику! — різко вигукнув Тарас.
  • А ти що за фокуси показував нам із тим змієм? Як ти так спритно, швидко і люто виліз на нього і мало не відрубав йому голову? Схоже, якби я сказав відрубати всі три голови, ми б навіть не зрозуміли, звідки стільки крові і чому голови Горині летять на землю. Ти ж міг би легко його вбити. Звичайно, дуже добре, що ти цього не зробив, нас би вбили всі ті змії, що були повсюди. Ну все ж, як ти це зробив?
  • Я не знаю, — просто і наївно відповів Лесик. Якось саме так вийшло. Я не спеціально. У мене було відчуття, що я зможу, що все вийде. І, страшно навіть собі визнати, я б відрубав ті голови, якби ти мені сказав.

У Лесика на очах виступили сльози.

• • Я не знаю, звідки в мене така лють. Або як це можна назвати. Але я зробив би це, не замислюючись про життя цієї істоти чи її смерть. Усередині в мене було порожньо. Ніби я уві сні. Ніби це все не по-справжньому.

Раптом усе затихло. Пташині крики, ревіння диких звірів, сам ліс замовк. Легкий вітерець, який ще хвилину тому розносив запахи і ніжно пестив волосся, зник. Ніби їх накрило чимось невидимим і непроникним. Раптом стало швидко темнішати.

Тарас запитав Матвія:

• • Це що, на дощ небо збирається, чи вже вечір настає так швидко? Ну прямо на очах.
  • Та не схоже на дощ. У нього свій запах, ну його й вам не так складно відчути.
  • Запах дощу ні з чим не сплутаєш, — дивлячись на небо, пробурмотів Лесик.