7. Тінь некроманта.

  Шарам вийшов з храму, мружачись.  Після притлумленого мерехтіння свічок собору денне світло здавалася особливо сліпучим.  Він закинув голову, задивляючись на блакитне небо, що де-не-де було поцятковане маленькими білими хмаринками. Як добре було вдихнути свіже морське повітря, після задушливої, сповненої важкого запаху людських тіл та  різких ароматів ладану тісної церковки.

 - Подайте, пане, заради Спасителя!

  Десятки рук потяглися до нього, просячи милостині. Жебраки та жебрачки в брудному лахмітті,  яких завжди було безліч біля таких місць, обступили мага. Чіпляючись за одяг, за руки, за ноги.  Випрошували милостиню.

- Дайте копійчину на хліб!

  Шарам засунув руку в кошіль, вишкрібаючи звідти пригорщу мідяків, коли раптом з лісу  рук   вистромилася  одна з кинджалом. І вправним вивіреним порухом завдала кілька швидких ударів в живіт.

  - Оплата від Імперії! – зашипів вбивця і кинувся навтьоки.

 Тіло різонув  гострий біль. Шарам відчув, як пішов світ обертом. Похитнувся і повільно осів на дорожній камінь.

  Стенали жінки, плакали діти, голосно горлали чоловіки,тривожно вдарив дзвін. Та Шарам цього вже не чув.

  Міг лише бачити. І останнє, що зобачив перед тим, як провалитися в чорноту безпам’яття — це  блакитне небо, в якому вітер гнав ліниві маленькі білі  хмаринки.

  Хмаринки, яким було байдуже на всі людські турботи та страхи. Байдуже на крики, сльози. На тіло в чорному плащі, що лежало розпластавшись на землі, плямуючи камінь червоним.

***

- Потрібно пливти, панно.

Рада, що сиділа на підвіконні, повернулася до Богарія.

- Так, чекати більше не можемо. Повня вже минула. І ми попливемо. Тільки не в Бескад. Ми попливемо в Сатор шукати Шарама.

Богарій спохмурнів.

- Шарам наказав нам відвезти вас в Бексад, якщо він не прибуде до повні, для вашої ж безпеки.

- Тобто я маю ховатися і чекати, доки мій наречений в небезпеці? – Дівчина підвелася й очі її гнівно зблиснули. – Я Рада Арденська! З роду великих хаганів Зелених Рівнин! Ніхто з мого роду не заплямував себе боягузтвом! Збирай всіх,  хто підписав з нами контракт.  Випливаємо післязавтра.

  Вона холодно відвернулася до вікна, даючи знати, що розмова закінчена.  Богарій кивнув та вийшов.

 Через годину він повернувся з чашею  в руках:

- Ваш наказ виконав. Чи може панна зволить випити хоча б трав’яного чаю? Ви з самого ранку навіть крихти в роті не мали.

  Рада кивнула. Взяла чашку ледь тремтячими руками та стала задумливо пити, дивлячись вдалину.

  За деякий час Богарій знову зайшов до неї в кімнату, підняв перекинуту чашу, поставив на стіл.  Обережно взяв на руки непритомну дівчину і поклав на ложе.  Дбайливо прикрив накидкою.

Підійшов до дверей та гукнув:

- Гей, Миколо. Клич носіїв паланкіна. Потрібно панну доставити на корабель.

Закрив двері, присів біля дівчини та гірко зітхнув:

- Ех панно, панно. Молоді ви ще. Не бачите де  хоробрість, а де божевілля,  де битва, а де самогубство…

****

 - Радість то яка!  Панна нарешті прокинулася! – стара літня жіночка сплеснула руками. – А то спите, спите… Я вже перейматися стала!

-  Де я ? Що сталося? – Рада сонно мружилася від денного світла.

- Не хвилюйтеся. Серед добрих людей. Брат мій, Богарій, сказав, що підібрав вас  на березі океану.  Тільки ви, каже, і вижили після корабельної трощі.

   - Не пам’ятаю …—Рада силкувалася згадати. – Останнє що пам’ятаю – як гинуло наше місто… А я…  Шукала корабель, щоб порятуватися. Нічого більше не пам’ятаю… Що сталося зі мною опісля… Нічого…

   Рада заплакала… Жіночка пригорнула її до грудей, цілувала і гладила по голові:

- Нічого доню, тепер все минулося. Ти серед добрих людей. Тобі не має чого боятися…

  Богарій ще постояв трохи у дверях, відвернувся, змахнув скупу сльозу, щоб ніхто не бачив і зайшов у господу….