5. Битва.

   Перші вітрила їх кораблів вони побачили пообіді. Зі смарагдовими стягами та рунами на білосніжних парусах.  І з того часу йшла шалена гонитва в якій вони, хоч і потихеньку, але програвали.  Не допомагали ні додатково виставлені вітрила, ні магічні вітри.

 Харед підійшов до Шарама, який мовчки спостерігав за переслідувачами.

 - Що знов вичаруєш, якесь страшидло?

Шарам хитнув головою:

-  То лише ілюзія.  А будь-яке марево буде легко буде розпізнане їхніми магами, що, безумовно, теж  пливуть на тих кораблях. А що пізнане – то розвіяне буде, без зусиль особливих.

- І що ж нам залишається маг? Схилити голову? –  гнівно запитав Харед.

Шарам глянув на нього:

-  Дай мені час до заходу сонця.

Харед скривився:

-  Добре маг. До сутінків протримаємося.

   Їх майже наздогнали, коли сонце сховалося за горизонт. Вони вже  бачили обличчя лицарів, що перевіряли обладунки та зброю. Чули  бойовий клич та погрози. Навіть кілька стріл плеснули у воду біля їх бортів. Мабуть, не втерпів хтось з юних воїв явити своє молодецтво.

     Чарівник відчув у ефірі вібрацію чужої магії. І  випереджаючи ворога, заговорив-заспівав, вимальовуючи, своє магічне плетиво.

 Сутінки впали швидко. Неприродно швидко. Вкривши море непроглядною темрявою. Небо спалахнуло різнобарвними  кольоровими вогнями. Це маги морського народу вичаровували світні кулі, розганяючи мряку. З-під рваних чорних хмар боязко виглянув брудно жовтуватий плямистий місяць, освічуючи водну гладінь. І вітрильники на ній. І це були кораблі не Морського народу.

   Вони випливали ніби з нізвідки, чи то з глибини моря, чи то з нічної темряви, куди не досягало магічне світло.  Вітрильники-привиди, які не відкидали тіні. З пошматованими гнилими вітрилами, зі струхлявілими обламками щогл, з проламаними в бортах дірками, що порожніми очницями черепів зиркали в ніч, ніби вишукуючи живу плоть.

   Пливли не безцільно – в сторону Морського народу. Хоч на палубі не було ні душі - ні живої, ні магічної істоти, що могла б правувати. Пливли, як безтілесні духи  — ні плюскоту, ні брязкоту снасті, ні тріску паруса.

   Десятки вогняних куль піднялися над білою флотилією і полетіли в сторону примарного флоту.

  Та флотилія не зникла, не розвіялася маревом, не пропала, як привиддя. То один корабель, то другий спалахував  смолоскипом. Падали щогли, жадібно лизав вогонь стару, зогнилу парусину, тріщав та ломився зіржавілий такелаж, розліталися на струхлявіле шмаття дерев’яні надбудови.    Але більшість примарних кораблів  досягли мети.

  І коли перші вітрильники Привиддь кинули абордажні дошки та гаки — ніби з нізвідки – з  чорних ямищ-трюмів та палуб, темною рікою на кораблі Морського Народу  хлинули десятки та сотні різних потвориськ,  мертв’яків та напіврозкладених скелетів.

     Вітрильник Шарама під усіма парусами тікав від морської січі, як кипіла на морі. Від криків жаху та бойових кличів, від рику та нелюдського виття. Від брязкоту зброї та скрипіння кісток. Від вогненних спалахів  та сліплячих куль.

  Оминаючи все нові та нові вітрильники флотилії  Примар, що випливали з ночі. Які, ніби не помічаючи їх, пливли на звуки морського бою.

Битва лютувала..