3. Війна.

   Вони наздогнали їх ще до заходу сонця. Цей раз не ховалися, не таїлися, а сповістили про свій прихід. Низьким, гучним ревом, що різав слух та сповнював руки слабкістю, а серце страхом — схожим на рик небаченого морського звіра. Звуком бойових мушель. Горизонт потемнів від воїнів, які швидко наближалися.

   Лускаті панцири виблискували перламутром в променях сонця, що котилося до горизонту.   Шоломи  відсвічували  перлами, сапфірами та смарагдами. Вірідіанові плащі, кольору синьо-зеленої морської хвилі, разом з таким же стягами, тріпотіли диво-крилами на вітрі. Часу від часу то один, то другий вершник підіймав могутню руку  в шкіряних наручах та золотих браслетах, голосно  сурмлячи в мушлю, або грізно стрясаючи гострим білосніжним тризубцем. 

  Іншою рукою вершники міцно та вправно тримали повіддя звірів. Небачених для сухопутних жителів. Дивовижних звірів — розміром з невеликого кита. Вкриті твердою та зеленкуватою, як підводний  камінь, лускою. З видовженими повних гострих зубів пащами. Достоту, як в тих дивних  ящерів, що Шарам бачив в далеких мулистих ріках пустель Аравії.

   Крики відчаю рознеслися кораблем. Хтось падав на коліна і молився богам, хтось ридав, хтось  стенав та проклинав небеса. І лише кілька сміливців, хоч і збіліли, як смертний саван, готували зброю до бою.

   Впізнав маг звірів тих, по малюнках з древніх сувоїв, що читав, коли ще був юним отроком. Простакувато казками тоді вважаючи.

    Макари. Жах морів. Ті, що полюють на китів та акул, так, як щука гонить дрібного карася. Що перекушують корабель навпіл завиграшки, чи розбивають помахом хвоста, бавлячись.

  Шарам поспіхом вибіг на ніс корабля, плетучи магічний візерунок.  Знав - часу обмаль й іншої спроби не буде…

  Між їх  кораблем і народом Моря сірою похмурою стіною ставав важкий туман. Віяв крижаним подихом та тухлим риб’ячим смородом. Підіймався все вище та вище, чорніючи та мерехтячи блискавицями, затуляючи небокрай.

  Зірвалися шквальні вітри, піднялися височезні хвилі, завертілися широчезні вири …

 З сірого марева зростала велетенська, як гора, чорна тінь страшного звіра. Забіліли скелі-зуби – верхівки, яких зникали високо в хмарах, а корені губилися в глибокій прірві. В те бездонне провалля хлинули велетенськими водоспадами струмені води… Від  реву, що нагадував гуркіт грому, здригнулися море і небеса. Падали та  глухли люди, рвалися канати та зривало вітрила.  Гігантська хвиля підняла корабель і понесла далеко геть…

 Шарама з силою  швиргонуло з носа корабля вниз, вдарило об дек  і він втратив свідомість...

***

  Першим кого побачив Шарам, коли прийшов до тями був Харед:

 - Маг, я думав, що ти відчинив ворота пекла і прикликав кінець світу.

   Чи не вперше Шарам помітив острах та шану в його очах. Він важко звівся на ноги. Творення такої ілюзії забрало багато сили.

- Видів я немало, та таке вперше. Самого переляк ухопив. - Харед засміявся. – Як і ворога нашого. Розбіглися, як ті ящірки по норах, від сокола.

 - Я на це сподівався.  - Шарам піднявся. – У макар немає інших ворогів, крім  Тіміхали.

 -  Добре, що ти знаєш старі легенди, маг.

-  Два місяці назад я теж думав, що це легенда…

Харед  з цікавістю глянув на нього.

- А ти не такий, як видаєшся. Недаремне тебе обрали наші жерці, щоб захистити вантаж.

- Для тебе це просто вантаж? – Шарам приклався до глечика з водою. – А не живі люди?  Нітрохи, бачу, не хвилює їх доля. Як і доля тисяч людей, що заплатять своїми життями, коли Морський народ прийде мститись?

 Харед глипнув на нього скоса:

 - Маг, якщо я не привезу дітей морського короля, то заплачу життям своїх. І тому, якщо потрібно заради життя моїх, пожертвувати чиїмись… Чи навіть жителями всього узбережжя… Ні хвилини не буду вагатися.

Харед вочевидь був у хорошому настрої:

  - Йдемо, маг. Познайомишся з дітьми морського короля. Це вже не таємниця.

      Їх тримали окремо. Принцесі було не більше тринадцяти. Білява струнка красуня, з великими зеленими  очима, трималися спогорда та холодно, як і личить майбутній морській королеві.

 - Добрий вечір, принцесо. – глузливо вклонився Харед. – Як почуває себе моя високість?

- Чудово. – крижаним тоном відповіла вона. - Думала, як покарає тебе мій батько. Чи одразу згодує акулам, чи залишить на самоті конати від голоду та божевілля на скелі посеред моря?

- Шкода, що не зможу для вас влаштувати таку чудову забаву. - розреготався Харед. – Познайомтеся ,панно, наш маг, пан Шарам. Сам один розігнав сьогодні ваше ціле військо.

  Шарам вклонився.

  Принцеса удала, що його не помітила, скрививши личко:

– Щось псячим духом запахло.

 - Мій батько, вас всіх закатує!!! - з тіні, з-за спини дівчини вихопився, стискаючи кулачки , хлопчик років восьми. Такий  же білявий, як і сестра розпашілий, гнівно блискаючи очима.

- Будете плазувати, вимолюючи помилування !!

   Він з ненавистю сплюнув в сторону мага. Дівчина перехопила малого і мовчки затулила його своїм тілом, зневажливо з викликом дивлячись на них.

- Я бачу в щенят прорізаються зуби! – шкірився далі Харед. - Доброї ночі. Не будемо відволікати вас таких приємних мрій.

  І сміючись, він показав Шараму на двері.

***

Вони стояли, вдихаючи нічний запах моря.

-  При такому погожому вітрі ми післязавтра вже будемо у вільному місті Саторі.

- Вважаєте стихійні маги Морського народу не будуть чинити перепон? - Шарам засумнівався. - Не можуть змінити вітри чи течії?

- Можуть. Та тільки за нами міць всіх Чорних Некромантів Віпарської імперії. І таке магічне протистояння стихій може запросто рознести корабель на друзки. Разом з усіма, хто тут є.

 Харед схилився над бортом.

- Тому залишається діяти тільки оружно.

- А для чого Імперії Віпарії війна з Морським народом?

Харад посміхнувся: