1. Угода.

   Горизонт палахкотів вогнем.  Купчасті хмари, що підіймалися височенними баштами дивної небесної цитаделі, пломеніли під променями сонця, що заходило.  Вечірній свіжий бриз з тоскним, тихим  плюскотом гнав пінисті баранці хвиль по багряному, ніби скривавленому  океану.

   А незабаром і все узбережжя спалахне пожежами. Берега будуть залиті вже людською кров’ю, води заток надовго стануть труйними від тисяч тіл загиблих, а дими згарищ чорними стовпами будуть видні за десятки миль.

  Чи міг він це все зупинити?

   Можливо ще тоді? В припортовій таверні?

***

-  Найм на умовах Сліпого Контракту. Охоронителю невідомо, що за вантаж перевозить Наймач. – ще раз наголосив маг у формі Торгової гільдії, який сидів поруч. – Завдаток — сто золотих. Решта – після успішного прибуття товару в порт. Охоронитель може назвати будь-яку ціну на свій розсуд, що не перевищує десяту частину вартості товару.  Згідно з його оцінки портовим митарем, зрозуміло.

   Сліпий Контракт.

   Шарам відкинувся назад, посміхнувшись. На такі умови погоджуються лише божевільні. Або ті, хто у безвиході. Хоча як може допомогти золото мертвим?

   Ти не знаєш, який товар везе купець, не знаєш, хто чи що точить на нього зуб, не знаєш звідки і яка прийде небезпека. За це й отримаєш в десять разів більше, чим при звичайній угоді.  Якщо живий зостанешся.

    Шарам ще раз пильно глянув на того, хто вдавав з себе одного з вільних купців Меровії.  Смагляве суворе обличчя, з холодними вицвілими очима. Наголо вибритий череп. Суха, міцна збита фігура воїна чи аскета, загорнута в чорний потертий плащ, ніяк не схожа на розманіжене, з черевом, тіло купця з  Сатора чи Бескада

    Дивився не очима смертного, а позіром мага, намагаючись розгледіти крізь сіру вуаль магічного захисту.  Марно. Хто він не був. Чи хто б не стояв за ним – це плетиво чар вправного майстра, що надійно приховувало справжній лик людини.  Чи нелюдя.

-  Згоден.

    Наймач скривився в усмішці. Повільно відв’язав від поясу тугий шкіряний мішечок і кинув на заталапаний плямами старого жиру та пійла дубовий стіл.

-  Скріпимо договір. – Маг Торгової Гільдії намалював в повітрі прозоро золотисту  Руну.

 - Даю Непорушну Обітницю, захищати вантаж, доправити його цілим та неушкодженим. – сухо мовив Шарам.

-  Даю Непорушну Обітницю, заплатити ціну повною мірою, згідно з умовами угоди. - Процідив голомозий.

     Руна яскраво засяяла і зникла. 

 -  Присяга скріплена. Угода підтверджена! – Урочисто промовив  маг Гільдії.

***

  Шарам не дивився їй в очі. Рада була розлючена. Ні, вона скаженіла. Кипуча кров. Кров  її матері. Дружини останнього великого хагана Зелених Рівнин. Яка вдягнула обладунки та взяла в руки меч, щоб впасти разом з чоловіком в  останній великій битві проти полчищ  Пекельного Вивороту.

-  Я пливу з тобою!!!

-  Виключено. Це порушення контракту.

ЇЇ груди важко здіймалися, а вуста затремтіли.

-  Відмовся! Ми знайдемо вихід!

Шарам заперечно похитав головою.

-  Я дав слово.

   ЇЇ очі волого, по-зрадницьки заблищали. Вона брязнула дверима і вибігла з кімнати.

    В них не було іншого виходу. Ще два тижні назад вони вважали, що їм дивно пощастило.  Єдині, хто вибрався з проклятого міста. І нарешті за три доби блукання у маленькому човнику океаном побачили берег.

     Поки не дізналися де вони. Антатаміра. Колись острів вигнанців: вбивць, ґвалтівників, підпалювачів.  А тепер місто відбірних головорізів: піратів, найманців та інших людей без честі та совісті. Місто де не те що порядній дівчині не вийти ввечері одній.  Будь-якій жінці не варто було виходити без охорони навіть вдень.

    Всі  гроші, що в них були, вони віддали за невелику халупку. А з наступного тижня платити нічим.  Коли їх виставлять за поріг – поголос піде містом. Як той поголос, про дивного чорного мага, що відмовляється брати золото – за труєння, вбивства чи наведення хвороби смертної на ворога.

  Молода діва  — ласий шмат, за який в Антатамірі  можна виручити грубі гроші. А поночі на вулиці – проти ножа з-під поли плаща чи арбалетного болта з нічного провулка,  магія  не порятує.

    Він підвівся і зайшов в її кімнату. Підійшов. Пригорнув. Вдихнув ніжний запах її волосся  — з легкою нотою лимона та дубового моху. Заглянув в очі. Кольору стиглого терену. Зібрав губами сльозинки з розчервонілих щік. І ніжно торкнувся її м’яких вуст.

 -  Довірся мені.