Напрямок 11. Імпресіонізм

Ось уже декілька днів, ранок Ореста розпочинався із дратівливого скавчання Рококо. Скульптор був розлюченим, немов ведмідь якого розбудили взимку. Він важко вставав, бурчав, обзивав Рококо клятим бовдурем, але все таки збирався з ним на ранкову прогулянку. І це була сьома ранку, кожного дня, пес наче по годиннику хотів пісяти.

Орест підхопив його під руку, паралельно витягуючи із його щелеп свої капці.

- Ну ти і шкода,  оце підкинула мені Меланія щастячко. – сказав він  дивлячись на цуцика крізь дірку у взутті. І на мить задумався про неї. Сам  же захотів Рококо залишити? Чому  ж тоді сердишся? Він не хотів  сам собі зізнаватись в тому,  що  затяжно сумував за нею. І за тими митями коли вона перед ним отак роздягалась, ніби внутрішньо.   

Скоро він стане сліпим, він це відчував. Його зір вже не різкий, а майже постійно сніжить, немов телевізор в якого пропав сигнал. Він подумав, а якби сьогодні був останній день, коли він може бачити? Щоб він зробив? Якими були б його дії? Розум підказував щоб в такому випадку можна було б щось почитати, прогулятись, відвідати якусь  б виставку, ввібрати в себе усі барви. А серце, щоб хотіло серце? А  йому було б достатньо лише сісти навпроти неї, і дивитись на її обличчя, дивитись і дивитись, аж поки воно не  запам’ятається кожною родимкою.    

Орест спустився на перший поверх, на кухні як завжди метушилась Ніна Степанівна. Побачивши його, вона розлилась у ніжній  посмішці:

- Доброго ранку, як настрій? – вона підійшла і погладила його по руці, Оресте ти не виспався?

- Так, як бачите!  Ця клята псина не давала всю ніч мені спати.

- То зачиніть його у ванній.

- Він ще маленький,  - суворо промовив він, намагаючись бути таким як завжди, але Ніна Степанівна швидко вловлювала його зміни.

- Ти так змінився останнім часом, переживаєш через хворобу?

- Ні, з чого ви взяли, що я переживаю? – він відмахнувся і пішов до столу налити собі кави.

Жінка провела його поглядом, але нічого не сказала. По сходам почулись чиїсь швидкі незграбні кроки, і в дверях з’явилась копна яскравого волосся.

- Ніно Степанівна ви насмажили млинців? – захлопала в долоні Злата.

- Так люба сідай до столу, - сказала вона, коли Злата взяла на руки цуцика, і почала з ним гратись, а той не вірячи своєму щастю  смикав її за пасма.  

      Орест поглянув на доньку:                                                                      

- Ти чого так рано встала, сьогодні ж субота?

- Мені не спалось тату так само як і тобі, від завивань Рококо.

- Не хочеш підти зі мною вигуляти пса? – раптом він запитав у неї.

Дівчинка розгубилась, і прискіпливо поглянула на нього:

- Ти жартуєш?

- Ні я цілком серйозно, я хочу щоб ти пішла зі мною.

- Окей, зараз я тільки переодягнусь, радісно крикнула вона і побігла стрімголов знову по сходах.

- Злато а поснідати?! – крикнула їй навздогін жінка.

- Потііім –   відповідала вона вже десь із глибини будинку.

Все життя він був поглиблений у свою роботу, сьогодні він вперше усвідомив  як його доня виросла, і як він мало її знає. Як він раніше цього не помічав?  Його хвороба поступово відбирала у нього зір, але відкривала йому очі. Чи можливо ця хвороба -  кохання?

- Оресте  я не знаю що з тобою відбувається, але те що я бачу мені подобається! – наче крадькома сказала Ніна Степанівна. Він не придав цим словам уваги, зробив вигляд що завзято протирає лице. 

- Це все Меланія так?  -  її питання було вже прямо в лоб, а він задумався.  

- Знаєте, я тільки що помітив одну важливу річ, і я не розумію чому Злата, незважаючи на всю мою холодність,  змогла вирости таким милим дитям? – сказав він знову витираючи обличчя.

- Оресте, не вини себе, ти як батько робив все що міг.

- Плювати, головне, що вона краща за мене, і це факт - сказав він і відвернувся від жінки.

- Тату я готова! – вигукнула Злата,  раптово застрибнувши в кімнату.

Він підійшов до неї, прижавши її до себе за шию. Дівчина була вкрай здивована, і озирнулась до Ніни Степанівни, ніби питаючи: що з ним? Ніна Степанівна у відповідь розвела руками.  

 Вони йшли у повній тиші, лиш під ногами злегка шаруділа трава. Рококо жваво намотував біля них круги. Він взяв її за руку і притягнув  по ближче.

- Як в тебе справи? – банальне запитання,  він намагався з нею поговорити, та усвідомив що не знає нічого про її життя.    

- Нормально, через тиждень буде готова моя сукня, Меланія  зробила її просто відпадною.

- Покажеш мені?

- Так, тільки вона буде готова через тиждень,  - він трохи зам’явся, бо хотів запитати та вагався. Ніби проривався через якісь внутрішні заборони. Та все таки слова вирвались назовні:

- Через тиждень вона привезе сукню? - він був переповнений хвилюванням, ніби від слів доньки залежало його життя.

- Ні, привезе її помічниця. – в цю мить його рука обм’якла.  

Далі знову тиша.

- Злато, як би ти відреагувала на те, якщо ми б з твоєю мамою розлучились? – боязко запитав він. Вона вирвала свою руку.

- Якщо чесно, тату, ви вже давно з мамою живете як розлучені.  – незадоволено плямкнула вона.