Напрямок 10. Дадаїзм

- Скільки цьому красунчику? – Меланія тріпала за вуха, милого персикового лабрадорчика.

- Вісім місяців. Будете брати? -   відповіла працівник елітного розплідника. – Всі песики від титулованих батьків, і пройшли гарний вишкіл та є прекрасними поводирями. Цей що вам сподобався -- найкмітливіший.

- Беру! – рішуче сказала Меланія.

Пухнастий звір, сидів на задньому сидінні машини, і втупився у вікно, роздивляючись дорогу.  Меланія навіть не натякала Оресту, що хоче зробити йому такий подарунок. Вона навіть не питала його як він ставиться до собак. Але в його випадку це просто необхідно.

Із завмиранням серця, вона зайшла у будинок. Орест якраз був на кухні:

- Це що таке?! – роззявив він рот.

- Це Рококо, знайомся, вона взяла за передню лапу цуцика і помахала йому, - Привіт, я твій новий друг.

- Меланіє вибач, але він не зможе бути в нашому домі. Я не люблю собак категорично. Ще ім’я ти йому дала якесь дурне, Рококо, і не вимовиш. – він захитав головою.

- Чому? Він стане гарним поводирем, тобі це потрібно. – Орест зжав руку в кулак.

- Я не сліпий Меланіє! – гаркнув він, махнув рукою і пішов у напрямку сходів.

- Добре, я залишу його собі, прийдеться тобі сьогодні вже потерпіти присутність Рококо аж до вечора,- вона надулась.  Рококо крутив хвостом  по просторій майстерні. Винюхував всі закутки. Він був жвавий, бо нарешті отримав свободу, і вирвався із затісної клітки розплідника.   Орест нервово спостерігав за ним.

- Може ти вже станеш нормально? Я не можу працювати коли ти крутишся в зад-перед, - Він  був роздратований.  – Твій Рококо нікуди не дінеться.

      Пес заскавчав на Ореста, коли той підвищив голос.

- Мій хлопчик, ти бачиш як він мене захищає? Він таки точно мій. – Меланія присіла навколішки і позвала песика до себе. Той побачивши це радісно дременув в її напрямку. Вона взяла його на руки, і Рококо почав облизувати їй все обличчя. Орест важко засопів, але нічого не сказав. Ставши в позу руки в боки, мовчки спостерігав за солодкою парочкою.

- Ну все намилувались і годі, треба працювати.

І Меланія застигла у позі звабливої Венери. У скульптора робота  кипіла. Ще б пак, доробляє останні деталі. Сьогодні останній їх робочий день з Меланією. Скульптура майже готова.

Коли день підбіг кінця, Меланя підійшла до скульптури аби роздивитись. Вона була довершеною.

- Вона наче  отот поворухнеться, тобі це вдалось Оресте. Венера чудова. Він радісно обійняв і прижав до себе.

- Дякую, прошепотів він їй на вухо.

У цей час коли вони обоє відволіклись, Рококо підбіг до скульптури задер свою задню лапку і  попісяв.

- Ах ти ж, я так і знав що добром це не закінчиться, він відштовхнув собаку ногою. Рококо заскавулів а потім загарчав. 

- Оресте, він же ще маленький. – вона почала заспокоювати собача.

Скульптор розумів що на цьому все - кінець. На її запитання що він відчуває до неї, за весь час так і не відповів. І Меланіє схоже розуміла, що то все було тимчасово. Вони обоє занадто довго були вдвох. Він кожен день бачив її оголеною, тут не кожен чоловік витримає. Вона почала його виправдовувати. Меланія не з тих, хто буде убиватись, рвати на собі волосся, було то й було. Їй не важливо що він там до неї відчуває, головне що вона в нього закохалась.  Вона з легкістю може зникнути з його життя. Навіть не розповівши хто вона, чого до нього прийшла. Плила, плила та й біля берегу втопилася.

- Це все? – вловлюючи кожен його рух, тихо промовила вона.

- Так, через два тижні мають приїхати експерти, оглянути скульптури, і заключити зі мною авторський договір.

- Я за нас питала.

- А... Хочеш я завтра до тебе приїду? – він притягнув її за талію.

- Я переможена. – сказала вона і з її очей покотились сльози, відвернулась і витерла.

- Так мені приїхати? – стояв на своєму Орест.

- Ні, не треба. – вона суворо подивилась на нього.

- Не треба завтра? Чи не треба, не треба?- Орест засмівся.

- Не треба, не треба. – на останньому слові в неї пропав голос. І вона вимовила його майже безшумно.

- Домовились. – Орест пожав їй потовариські руку.

Він спустився з нею на перший  поверх, проводжаючи.

- Як там сукня Злати? – запитав він, заповнюючи словами паузу.

-  Завтра маю приїхати на примірку. Дівчинка в захваті, сказала вона відкриваючи вхідні двері.

- Бувай,-  помахала  йому, і перекошено посміхнулась.

- Щасти, - промовив Орест, цілуючи її в щоку.  

Сидячи в своїй машині вона довго не могла завести двигун. Бо очі застелило сльозами. Меланія схлипувала і ковтала колючі краплі. І тільки зараз вона згадала що забула Рококо. Але повертатись не хотіла. Хоча цього лагідного пухнаста їй зараз дуже не вистачало.

- Нічого, завтра заберу, не вмре (і це вона мала на увазі Ореста). –  промовила здригаючим голосом від ікоти. 

В сумочці заграв мобільний, телефонував Макс. Вона важко вдихнула:

- Я слухаю.

- Привіт, ну що там з документами? кричав у телефон він, - Ти хоч розумієш, що ти граєш з вогнем, він не сьогодні, завтра помітить їх зникнення. Ти й так багато часу тягнула. Я йому все розповім.

- Макс, та розказуй хоч зараз, мені байдуже. Я завтра ж йому віддам документи. Я все вирішила. Досить цих ігор.

- Що? Ти здуріла. О, ні не можу повірити, ти все таки в нього втріскалась по самі вуха? Я був про тебе іншої думки.

- Це вже тебе не стосується, гра закінчена, гейм овер. Розумієш? – вона вже хотіла відбитись.

- Зачекай, я розцінював такий розвиток подій, тому дещо припас для тебе на всяк випадок.