Напрямок 7. Сентименталізм

Чудовий ранок, чудова картина, яскравою плямою застигла в руках Меланії. Поки вона чекала коли їй хтось відкриє двері до будинку.

Орест відчинив сам. У темно-синьому джемпері і джинсах. Виглядав абсолютно свіжим і енергійним.

- О натурниця прийшла, - вигукнув він, і не чекаючи дозволу висмикнув у неї з рук малюнок.

Декілька хвилин задумливо роздивлявся.

- Може дозволити пройти? -  сердито промовила Меланія.

- Ти поєднала декілька технік?

- Так – знічено відповіла вона.

- Це щось новеньке. – усміхнувся він.

- Дайте сюди, так і знала що ви просто хотіли з мене покепкувати. На що я сподівалась?  - вона хотіла вирвати у нього з рук невеличкий шмат полотна. Він миттєво відвід руку.

- Заспокойся, зачекай мене тут секунду, я одягнусь і ми з тобою поїдемо в одне місце.

- Куди?

- До одного прозорливого колекціонера. Він нам скаже свою остаточну думку.

Вони мовчки їхали в машині дівчини. Незручна тиша для обох. І ніхто не наважувався порушувати її першим. Меланія всім нутром відчула, що Орест ніби змінився, не такий похмурий як завжди. Він нагадував їй льодовик який пригріло сонце, і по ньому почали скапувати великі краплини талої води. Обличчя Ореста завжди таке кам’яне, сьогодні грало всіма емоціями. Від банальної радості до неприборканого бажання спілкуватись.

Так вони і їхали, час від часу  зиркаючи один на одного через водійське дзеркальце.

Заїхавши у арку елітного квартирного будинку, зупинились біля одного із під’їздів.

- Як цього колекціонера хоч звати?  - стурбовано запитала Меланія, коли вони піднімались у ліфті.

- Григорій Миколайович, -  сухо відповів той.

Меланія стояла чекала на скульптора у коридорі. Бо той пішов у кабінет з Григорієм переговорити. Люб’язно минувши її компанію, у своїй суто чоловічій розмові.

Дівчина з цікавістю розглядала частину вітальні, що видно було із коридору. Стояла велика ваза. Повсюди висіли якісь картини. Полички завалені якимись фігурками. Ця квартира була величезною і у кожному кутку стояв якийсь експонат. «Ніби в музей прийшла»: подумала вона, піднімаючи очі на високу стелю.

Старі дубові двері кабінету протяжно заскрипіли, із кабінету вийшов самовдоволений скульптор.

- Григорій Миколайович, готовий купити твою картину за 500 баксів. – урочисто промовив він.

- Не вірю, що чесно? -  Меланія закрила руками обличчя. Вона ніколи не сподівалась, що колись хтось захоче купити її витвори. Вона малювала і дарувала друзям, що собі залишала. Та ніколи не думала, що нею зацікавляться справжні поціновувачі цієї справи.

- Я згодна, - мало не застрибала вона місці.

- Я сказав що вона не продається,  - суворо відрізав він, відкриваючи двері квартири.

Обличчя дівчини яке секунду тому випромінювала ейфорію перекосила від подиву і люті водночас.

- Чому? Я згодна. Ви ж самі сказали що це чудовий шанс. – її очі почервоніли, і нижня губа почала здригатись, як тонка стебелина яку розколихував вітер.

- Я так і знала ви це навмисно, аби насолити мені так?! – відсьогодні я не буду вірити жодному вашому слову. Меланія емоційно махала руками всю дорогу поки вони йшли до ліфту. Орест йшов спокійно абсолютно не реагуючи на її цунамі обурення.

Вже коли вони сіли в машину і Меланія трохи заспокоїлась і завела двигун. Він загадково посміхнувся:

- Ти завжди така істерична? – промовив він неначе перед ним сиділа не жінка, а 4-річна дівчинка.

Меланія у розпачі сперла голову на руль і почала схлипувати, збільшуючи темп. ЇЇ плач був схожий на бурчання гірської річки яку стрімкими потоками несло по-ніжних щоках.

Орест на секунду оціпенів. Округлив очі, злякався. Не переносив він жіночих сліз, та й від Меланії цього ніяк не очкував.

- Ти чого? – стурбовано промовив він.

- Тільки що скульпторе, ви розтерли в прах мрію всього мого життя, - крізь сльози промовила вона.

- О, це серйозно, - глузуючи протягнув він, - Дам тобі одну пораду: ніколи не оцінюй себе так мілко. Я не продавати повіз картину до Григорія, а лише для оцінки. Від цього скнари ти гарної оплати не дочекаєшся. Та він добре в цьому розбирається. Скажу чесно, багато художників, яких я до нього приводив, котрих зараз активно купує вся Європа, він і в 100 баксів не оцінив. Твоя ж картина йому сподобалась аж на 500. Тому зараз її реально продати за 5000. Відчуваєш різницю? Меланіє, мистецтво це той самий бізнес.

- Ви гарно все сказали, але хто буде шукати покупця? – з докором глянула вона нього.

- Мій колишній агент Макс, ми з ним трохи посварились, але зараз вже знову нормально ладнаємо. Він агент від Бога. Будь певна, вже скоро твоя картина буде висіти у якогось Белуччі в Італії, а не пилитись у темній квартирці цього старого дідугана.

Меланія знову з недовірою зиркнула на нього.

- Я тобі обіцяю, а тепер витирай сльози і поїхали вже, на нас робота чекає.

Ввечері Меланія заїхала в магазин і купила собі пляшку дорого вина, хотіла відсвяткувати сьогоднішню подію. Розгублено крокуючи між рядами магазину, вона всміхалась сама до себе.

На неї здивовано дивились інші покупці, та їй було байдуже, хай навіть її сприймають за божевільну.

Вже вдома розгрібаючи пакет з покупками, вона на мить задумалась про нього. І в той момент почала шукати виправдання своїм справжнім намірам щодо скульптора. Варто чи не варто? В уяві постали його ідеальні риси обличчя, смаглява шкіра, і міцні, дужі руки, якими він вправно наносив тонкі штрихи на липку глину. Може й він справді не такий поганий?

Минуло три дні після того як Орест пообіцяв що його друг продасть її картину.  Кожен ранок коли вона приходила до скульптора, з надією прикипала до нього поглядом. Чекаючи на радісну новину. Орест у відповідь лиш незадоволено кивав головою, говорячи що їй би не завадило набратись трохи терпіння. Меланія це розуміла, але коли всі твої думки охопленні мрією, важко бути спокійною. Для неї всі дні перетворились на один. Кожну мить вона благала аби цей час швидше збіг, і зупинився лише там де їй скажуть: «Твою картину купили». От тоді вона знову повернеться до життя.