Меланія довго обирала сукню, яку одягне сьогодні до Ореста в майстерню. Хотілось щось обрати дуже гарне і нейтральне водночас. Вчора він назвав її хвойдою. Це слово хотілось якось із себе змити, бо дуже воно їй муляло. Ніколи такого в свою адресу не чула. Але ж таки вчора трохи переграла, і можливо якби вона була не гола, це б сприйнялось не так кричуще і вульгарно. Вона думала що Орест середньостатистичний бабій, якого тільки помани молодим жіночим тілом, і він побіжить на нього як бик на червоне. А ні, не такий він вже простий, цей скульптор. Меланія поглянула на м’ятного кольору сукню з відрізною талією, ніби консервативний фасон, але задиркуватий білий комірець додає трохи інфантильності та безтурботності.
- Те що треба, - промуркотіла дівчина.
Тактику Меланія вирішила трохи поміняти. До Ореста треба інший підхід. Довгими ногами в душу йому не западеш, а тільки в ліжко. Тим більше це місце, пустим в нього ніколи не буває. Висока конкуренція. І цей шлях взагалі не для неї.
Довго тиснула на дзвінок біля воріт маєтку Білецьких. Ніхто не відповідав.
- Меланіє? Заходь моя хороша, почула вона лагідний голос Ніни Степанівни.
Пройшовши крізь довгу алею, між ідеально вистриженими газонами вона нарешті потрапила у будинок.
- А Ореста немає, пожала вона плечика відкриваючи їй вхідні двері.
- Як? В нас домовлено на 9-ту ранку.
- Він в лікарні, йому сьогодні вранці погіршало.
- Погіршало? – Меланія з зацікавленістю подивилась на жінку.
- А ти що не знала? Орест втрачає зір, сліпне одним словом. – Ніна Степанівна, емоційно витерла очі краєм свого фартуха, Так що можеш їхати до дому, в тебе сьогодні вихідний.
- Не знаю, мені майстер нічого не казав, знаючи його вдачу, я краще йому перетелефоную, щоб знати напевно. – дівчина почала шукати свій телефон у об’ємній сумочці, - не відповідає, - через декілька спроб промовила вона до жінки.
- Хочеш зачекай його тут, раз ти так боїшся його гніву, відповіла домробітниця, - я тобі заварного чайку зроблю.
- Із задоволенням посмакую.
Запашний ароматний чай, налаштував обох на веселу, душевну розмову. Допоки на кухню не зайшла Марина. Явно не в захваті від їхньої компанії.
- Ви нова натурниця? – пронизуючи Меланію поглядом з голови до ніг, промовила дружина скульптора.
- Так, дівчина поглянула на неї і не думала відводити очі. Марина всіх жінок яких щось пов’язувало з Орестом, звикла сприймати як суперниць. Тому й до Меланії була налаштована вороже. Не звикла бути у таких випадках надто привітною.
- Ніно Степанівна, будь ласка, приберіться у моїй кімнаті, трохи пом’якшеним тоном звернулась вона до жінки. Ніна Степанівна все зрозуміла, навіть тому що тільки там прибирала, розуміюче кивнула і вийшла з кімнати.
- Тож, як вам працюється з Орестом? - промовила Марина, наливаючи із прозорого заварника собі чаю.
- Могло бути і краще, - відверто відповіла вона.
- Я знаю що у вас є свій непоганий бізнес, не розумію чому ви погодились, ще якусь двадцятилітню дурепу я б зрозуміла, а вас…, - жінка загадково поглянула на неї.
- А, от ви про що, я малюю, сама творча, люблю мистецтво, тому вирішила погодитись на цю авантюру. Це для мене радше спортивний інтерес.
- Спортивний інтерес до мистецтва чи до Ореста? – жінка зробила великий ковток гарячого напою.
- До Ореста? Ви ж самі сказали що я не двадцятилітня дурепа.
- В тебе чоловік є, діти? – продовжувала своє опитування Марина.
- Ні.
- Ні? А коханець? - забувши про тактовність сказала вона.
- Серйозних стосунків в мене немає, ну а мої коханці вас не стосуються. Вибачте, я напевно піду, - відрізала Меланія підірвавшись зі стільця.
- Добре, добре не звертай увагу, вибач, трохи перегнула палку, з часом я починаю бути схожа на свого чоловіка. Ти мені сподобалась, не хочеш скласти компанію? – Марина підняла свою чашку як келих, запрошуючи ту до столу.
Меланія подивилась на неї, і сама до себе пирхнула, не знаючи як на цей жест реагувати.
- Пробач, це банальна перевірка, всі натурниці Ореста у підсумку ставали його коханками. Тому це в мене по інерції, в словах Марини вчувались нотки щирості. Меланія мовчки сіла за стіл.
- Але мушу сказати, ти таки трохи схиблена, раз погодилась йому позувати, - сказала жінка, захлинаючись від сміху.
- Я така, люблю екстрим. – відповіла їй взаємністю Меланія, - Орест що невиліковно хворий? – запитала вона у дружини.
- Та ні , чого жити буде, - байдуже махнула вона рукою, прикушуючи губу, - Правда сліпим.
- Ого, - дівчина над чимось задумалась.
- Тільки не вдавай що тобі його шкода. – безтурботно сказала жінка. – Я сама іноді намагаюсь трохи проявити до нього співчуття, і ти знаєш нічого не виходить. Я собі думаю, Марино, це ж не правильно, він же твій чоловік, але зі сухофрукту соку не вичавиш. Отак і в мене. Головою я розумію, що це погано, та серце шепоче: «так йому і треба». Знаю, знаю, я жахлива, ловлячи на собі погляд Меланії, сказала вона.
- Ні, ви відверта. – тихо відповіла та.
- Ти мені однозначно подобаєшся, тільки звертайся до мене на ти, я звичайно старша, але не настільки - підморгнула вона у відповідь, - А ти знаєш що ця його скульптура таки може увійти в історію, так що тобі поталанило. Організатори впливової міжнародної премії Арте Лагуна, зацікавились цієї роботою. Якщо Орест зуміє її закінчити, то вже через півроку, її побачить майже вся Європа. І якщо він виграє у номінації скульптура, то і здобуде всесвітнє визнання. Ця його Венера, останній шанс привернути увагу до своїх робіт. Бо останнім часом справи його кепські. Ніхто його купує, ще й один критик написав про нього розгромну статтю. Після того взагалі все застопорилось.