8. ДЕНЬ 2 (продовження) Ніка

Я стою абсолютно одна посеред острова. Туман розсіявся, але сонце не світило — небо було якимось блідим і мертвим. Я озирнулася навколо, намагаючись знайти хоч якісь сліди нашого табору, але наметів не було. Зелений нейлон, каремати, спальники — усе просто зникло, наче нас тут ніколи й не було. Навіть нашої великої рожевої валізи не було поруч. Суцільна, німа порожнеча.

Я зробила кілька кроків уперед, і під моїми лакованими чобітками щось глухо хруснуло. Опустивши погляд на сірий пісок берега, я заціпеніла від жаху. Прямо біля моїх ніг, наполовину занесені сухим мулом, валялися три людські черепи. Вони дивилися на мене своїми пустими, чорними очницями, і на одному з них я помітила тонкі, ледь помітні тріщини, що нагадували розбитий екран телефону.

У паніці я повернула голову в бік лиману, шукаючи очима рятівний катер капітана, але вода була гладкою і темною, як дзеркало. І тут моє серце обірвалося. Там, на глибині, де вода мала бути глибокою, хтось повільно й спокійно ходив по самій поверхні води. Постать була розмитою, оповитою свинцевою завісою, але важкі кроки віддавалися глухими, металевими ударами прямо в моїй голові. Навколо не було нікого, жодної живої душі, тільки три черепи на піску і ця таємнича тінь, що впевнено наближалася до берега, залишаючи за собою криваві розводи на чорній воді. Я хотіла витягнути камеру, закричати, покликати хлопців на допомогу, але горло наче забило сухим очеретяним пухом.

Я розплющила очі й різко сіла на матраці, важко дихаючи. На лобі виступив холодний піт. У наметі три на два метри панувала суцільна темрява, а відблиски багаття зовні повністю зникли — вогонь згас. Але найстрашніше було те, що прямо за тонкою нейлоновою стіною, в наметі Максима, щось важко гупнуло, і я почула його панічний, реальний крик, який остаточно видер мене з лап кошмару.

 Я вилізла із намету, прохолода ночі вдарила мене вітром в обличчя, моментально повертаючи до реальності. 

—З тобою все ок?

З-за спини почувся голос. Я знала що це Кирило.

— Так... котра година?

—Опів на третю ночі, — глянув він на скло годинника.

— Мені всяка чортівня сниться... ти чув щось?

Кирило зробив крок ближче до згасаючого багаття, і тьмяні відблиски вугілля вихопили з темряви його зосереджене обличчя. Побутовий спокій, який він зберігав весь день, зараз здавався якимось штучним.

— Я нічого не чув, Ніко, — тихо сказав він, не зводячи з мене очей. — Острів просто грає з твоїми нервами. Хлопці сплять. Але якщо ти так боїшся, давай я перевірю їхні намети.Він повільно повернувся в бік палатки Максима, а я застигла на місці, відчуваючи, як реальний нічний холод починає пробирати мене до кісток. 

—Їх там нема.

Кирило підняв спальних мішок одного з них,  щоб запевнитися, що їх справді нема.

Я вже встигла прикрити долонею свій рот. 

Помітивши, що його окидає дуга паніки, я почала трясни покривала, поки на долоню мені не трапилася записка.

"Ми на зйомках, не хотіли вас будити, тому не переживайте (-:" 

Це був почерк Макса. Прибити їх хотілось. 

Ми домовлялися знімати разом. Чому вони мене з собою не взяли? Не такі вже й страшні нічні комахи. Я підійшла до краю галявини, вдивляючись у темряву. Побутова логіка підказувала, що далеко хлопці з камерою не пішли, але іти за ними в очерет людського зросту о третій ночі мені зовсім не хотілося. Кирило підійшов ззаду, його важкі черевики глухо стукнули об суглинок, і він кинув погляд на залишки нашого багаття, яке вже майже повністю перетворилося на сірий попіл. 

Мені прийшло повідомлення. 

"Ви не відповіли на дзвінок абоненту "Матуся".(3) Будь ласка,  перетелефонуйте, як можна скоріше ".

Та коли підійшов Кирило, мені довелося заховати телефон. Я притулила його до грудей. Він просто приніс плед. Атол нестерпно віяв прохолодою від води.

—Треба було розкласти табір подалі від води, — сів поруч, вмостившись на матрац, — вибач, я щось не подумав.

—Все норм, — прошепотіла я, дивлячись у воду. 

Артур, 3:11. Прямий ефір Instagram.

—...Як ви думаєте, розмір ноги від берців підходять здоровому мужику з автоматом у руках, який полює на фауну? — проговорив мій молодший брат у внутрішню камеру телефону, де на екрані виблискували промені місяця, які ледь освічували йому втомлене від недосипу лице. У правому нижньому кутику лайки, які не переставали летіти вверх, на мить переросли у цифру "100К".

Так, ми пішли знімати ті сліди, які побачили днем. 

Тут, між коментарями, вислизнув @Eric_93: "Мій вуйко із мускулатурою як у самурая, кремезною вагою, має тридцять сьомий розмір ніжки".

Максим прогигикав на коментар, дивлячись у екран. Я тим часом фотографував сліди.

@sabrina: "Ви вже обійшли весь ліс?"

—  Ще ні.

@Anna_maria: "А де Ніка?"

— Спить, — на автоматизмі відповів Макс.

@Inna_pototska647: "Заді тебе хтось стоїть".

—Ха. Ха. Ха. Смішно, — макс удавано закотив очі, навіть не озираючись назад у темряву. Його звичка працювати на аудиторію зараз заглушала будь-який інстинкт самозбереження. — Артуре, іди сюди. Тут люди тебе кличуть.

Я підійшов ближче до теплого екрана телефону і слухняно помахав рукою у камеру. Цифра глядачів на екрані продовжувала невблаганно рости — нічний екстрим без фільтрів завжди збирав хорошу касу.

@user8544: "Це правда, що між тобою і Нікою Б'юті щось є?"

Максим замовк. Цікаво, що він відповість.

—Ні. Але якщо між нами... то вона мені подобається. 

—Ти щойно сказав трьом тисячам п'ятистам дев'яти людям, що вона тобі подобається. — Я здивовано підняв брови крізь скельця окулярів і подивився на нього.

—Чорт, — його щоки набували червоного кольору. 

@Eric _93: "Ви впевнені що там була одна людина?"

Макс перевів погляд на мене.

— Можливо. По крайній мірі ми бачили лише одні відбитки з одинаковими розмірами. Але стрьомно. Навіть якщо це один самурай.