7. ДЕНЬ 2

Максим сидів поруч, сяючи від задоволення, що зміг виявитися корисним для своєї королеви, а я знову подивився в бік очерету, куди пішов Кирило. Захор сонця швидко догорав, фарбуючи воду лиману в глибокий, майже кривавий колір. Нам належало провести тут першу ніч, і десь у глибині душі я розумів, що жоден з наших телефонів більше не оновиться, а реальне виживання на Сліпому Атолі вже давно почалося, поки ми обговорювали перегляди та лайки.

Ніка

—Дякую тобі.

Макс не втримав сміху:

— Я ж казав, що наші пацани — золото. Вони люблять справжній контент. Тільки... ти впевнена, що воно завантажилось? Бо мій Самсунг уже хвилин двадцять показує повний нуль по зв'язку.

Я знову натиснула на кнопку розблокування. На екрані вгорі, поруч із відсотком батареї, дійсно світилася порожнеча. Суха, мертва фраза: «Немає мережі».

— Дивно, — я злегка знизала плечима, намагаючись зберегти свій звичний безтурботний вигляд. — Напевно, воно встигло проскочити в останню секунду, коли катер ще був на обрії. Система часто показує помилку зв'язку вже після того, як пакет даних пішов. Головне, що ролик у мережі, а статистику перевіримо, коли повернемося.

Артур, який сидів трохи осторонь у своїх незмінних окулярах на носі, нічого не сказав. Він лише похмуро підсунув патиком вугілля в багатті й пильно подивився в бік густих чагарників очерету. Його мовчання починало мене трохи дратувати. Він з самого ранку поводився так, наче ми приїхали не контент знімати, а відбувати покарання. Занудний, серйозний, вічно прораховує якісь побутові дрібниці у своїй голові. Хоча, мушу визначити, коли ми стояли в Сільпо біля каси, у його погляді крізь ці скельця промайнуло щось таке... від чого мені на секунду стало навіть ніяково. Він явно складніший, ніж його молодший брат. Максим весь як на долоні — відкритий, наївний, готовий стрибати в крижану воду лиману за першим моїм поглядом. А от Артура так просто навколо пальця не обведеш.

— Слухайте, хлопці, — я озирнулася на порожню темряву за нашими наметами. — А де це Кирило так довго вештається? Сонце вже хвилин двадцять як потонуло в річці. Пейзажі пейзажами, але знімати суцільний чорний туман на його крутий об'єктив — це вже якийсь занадто глибокий артхаус.

— Він казав, що піде вздовж берегової лінії, ловити таймлапси, — Максим теж повернув голову в бік заростей, і його б'юті-посмішка миттєво згасла. Він переглянувся з Артуром, і між братами знову проскочила якась дивна, німа напруга, яку я помітила ще в технічному тамбурі катера.

— Вздовж берегової лінії очерет занадто густий, — тихо, майже процідив Артур, підводячись зі свого місця. Він поправив рюкзак на плечах і взяв у руку важкий металевий ліхтарик. — Ходу туди максимум п'ять хвилин. Його немає вже занадто довго. Максе, залишайся біля багаття з Нікою. Я пройдуся трохи вперед, подивлюся, де він застряг.

Я здивовано підняла брову. Що за паніка на рівному місці? Кирило — дорослий хлопець, у нього купа дорогого професійного спорядження, він точно не з тих, хто може заблукати на трьох метрах сірого піску.

— Артуре, та розслабся ти, — прохихотіла я, сильніше кутаючись у плед. — Кирило, напевно, просто знайшов якийсь супер-естетичний ракурс під місячним світлом і зараз виставляє свій інфрачервоний фільтр. Ви занадто драматизуєте через цю тишу. Тато мені завжди казав, що в кіберполіції головне — не піддаватися першій паніці, коли система видає збій.

Артур зупинився біля самого краю нашої галявини. Його силует на тлі чорного очерету виглядав занадто похмурим. Він обернувся, і промінь його ліхтаря на секунду різанув по моїх білих легінсах.

Через хвилину наших посиденьок, від того часу як Артур нарешті заспокоївся і сів пити чай, мені дзвонить телефон. Це була мама. О, так, вона непокоїться. 

—Ну візьми трубку, — звернувся до мене Максим,  коли мій рингтон встиг йому стати противним.

Я не збиралася цього робити.

— Ну хоча б на беззвучний постав. — Процідив від роздратування брат.

Я вимкнула звук нігтиками, нажимаючи на кнопку живлення. 

— Чому ти не хочеш відповісти? — Почав був Артур, але я миттєво відповіла:

—Невідомий номер.

—Під назвою "Матуся?" 

Я схилила голову, де мій блонд виблискував на тлі вогню, притуливши телефон до себе. На це були вагомі причини не відповідати.

—Ну я бачив, що це була твоя мама. 

—Яка тобі різниця, — випалила я, — не хочу і все.

Мені важко відповісти навіщо я не відповіла мамі, але якщо бути відвертим, то мені набридло, що вона вмішується в моє життя. Вже майже всі мої п'ятдесят шість тисяч підписників знають, що я живу з батьками, які мене забезпечюють. Але це не причина чому я не відповіла. 

Артур лише похмуро подивився на мене крізь скельця своїх окулярів, але продовжувати суперечку не став. Натомість він знову перевів погляд на темну стіну очерету. Вітер з боку лиману ставав дедалі холоднішим, і дим від багаття тепер ліниво повз прямо по землі, огортаючи наші намети сірою завісою.

Ми швидко прибрали всі відходи, які довелось скласти в одну купку. Лише проблема виникла із скляними пляшками з-під кока коли, які ми просто немаючи вибору склали у ранець Макса. Не подумайте, що ми використовуємо його як перевізника, просто у нього найбільший наплічник. 

Перед сном я вирішила зайти в інстаграм.  Відео, де я ходила в ліс й імітувала небезпеку навколо себе, набрало лише дві тисячі з копійками лайків. Це було мало, дивлячись на моє звичайне відео на огляд нового одягу, яке набивало близько п'ятдесяти тисяч лайків і мільйони переглядів. Можливо, ще набере, тому що 60% аудиторії заходить в соцмережі в районі між п'ятою та сьомою вечора. Після роботи чи навчання, коли є вільний час. Тобто я зрозуміла, коли ти справді в небезпеці і витягаєш камеру, то за годину можна стати зіркою інтернету, але в той момент, коли ти справді боїшся і потрапляєш у лайно, думки про перегляди і коментарі тебе покидають. "Можливо, я виглядала надто штучно та й історія про звірів тут не в тему". Треба попросити хлопців, щоб допомогли мені з цим, я не сумніваюся, що вони допоможуть, маючи п'ятирічний досвід у сфері виробництва небезпечного контенту. Цікаво, чи вони справді шукають собі пригод на голову? Вони мені точно не відмовлять.