5. АРТУР

Побутова рутина нашого дитинства з Максимом була далекою від ідеалу. Ми виросли в тому ж сірому районі Одеси, де й зараз знімали квартиру, тільки тоді наш світ обмежувався трикімнатною «хрущовкою» батьків, де вічно протікала стеля на кухні, а взимку з вікон дуло так, що доводилося спати в шерстяних шкарпетках. Батько вічно пропадав на змінах на заводі, а мама намагалася звести кінці з кінцями, перешиваючи нам старий одяг.

Я добре пам'ятаю, як Максим уперше притяг додому стару поламану цифрову камеру, яку йому віддав якийсь однокласник за три пачки рідкісних наклейок. Брат тоді цілий тиждень не виходив із кімнати — розбирав її до останнього гвинтика, чистив лінзи старою сорочкою, змащував якісь мікроскопічні шестірні машинним маслом. Він завжди мав цей дикий, хлопчачий азарт до техніки та пригод. Он міг залізти на найвище дерево у дворі або пробратися на закинуте будівництво дитячого садка просто заради того, щоб подивитися, що там всередині. А я завжди йшов слідом. Не тому, що мені подобався ризик. Просто я був старшим. Я мав стежити, щоб мій дурний молодший брат не зламав собі шию.

З роками це переросло в наш канал. Хобі, яке приносило копійки, але давало нам обом відчуття, що ми займаємося чимось справжнім, вириваючись із буденності наших злиднів. І саме цей канал три місяці тому зв'язав нас із Нікою.

Це сталося звичайного дощового вечора. Я тоді так само, як і вчора, стояв біля раковини і відтирав якусь жирну сковорідку, а Максим сидів на ліжку з ноутбуком і раптом гучно закричав на всю кімнату. Нам в особисті повідомлення інстаграму написала вона — зірка місцевого б'юті-блогингу з сотнею тисяч підписників.

Наше перше знайомство в інтернеті було дивним. Ніка натрапила на наше відео про закинутий підземний колектор на околиці міста. Вона написала довгий, емоційний коментар, розпитуючи, чи справді там так темно і чи не страшно нам було зустріти щурів. Максим тоді одразу ж кинувся відписувати ей, розсипаючись у компліментах та жартах, а я просто спостерігав за цим цифровим фліртом збоку. Потім були тижні летячих повідомлень, лайків та коротких коментарів під сторіз одне одного. Для нас із Максимом вона була істотою з іншої планети — дівчиною, яка купує баночки з кремом за ціною нашої місячної оренди, але яка чомусь з дикою цікавістю розглядала наші похмурі фотографії з розбитих індустріальних зон.

— Ей, Артуре, ти заснув чи що? — голос Максима раптом розірвав мої спогади, повертаючи мене в напівтемну каюту катера.

Я здригнувся і підвів голову. Брат дивився на мене з легкою усмішкою, тримаючи в руках дві залізні кружки, від яких ішов гарячий пар. Ніка з Кирилом усе ще сиділи поруч, розглядаючи на екрані камери якісь графіки світлочутливості.

— Ні, просто задумався, — спокійно відповів я, беручи кружку з його рук. Гарячий метал приємно обпік мої замерзлі пальці. — Про те, як ми взагалі сюди потрапили. Три місяці тому ми навіть не знали про існування Ніки, а тепер пливемо з нею на безлюдний атол у суцільному тумані.

Ніка почула своє ім'я, відірвалася від екрана камери і грайливо примружила очі, дивлячись на мене крізь пасма свого розпущеного світлого волосся.
— Артурчику, ти знову починаєш свої філософські роздуми? Це доля, не інакше! Мої підписниці вже три місяці пишуть мені, що я маю зробити колаборацію з якимись справжніми, суворими чоловіками, а не з цими гламурними хлопчиками з барбершопів. Так що ви — мій ідеальний проект. Ну і Кирило тепер теж у нашій банді.

Кирило тихо засміявся, зробивши ковток зі своєї кружки.
— Сподіваюся, твій проект не закінчиться тим, що ми будемо виловлювати твою рожеву валізу з лиману, Ніко. Бо хвиля за вікном, здається, стає дедалі вищою.

Я подивився в круглий ілюмінатор. Кирило мав рацію. Туман навколо катера почав дивно міняти колір — він уже не був просто білим молоком, він ставав важким, похмурим, із якимось свинцевим відтінком.

— Слухай, Ніко, — Максим перевів погляд із вікна на дівчину і злегка посміхнувся, намагаючись розрядити атмосферу. — А ти взагалі впевнена, що на цьому твоєму лимані сьогодні буде нормальна погода? Бо поки що це виглядає так, ніби ми пливемо на зйомки фільму жахів.

Він підмигнув їй, але я помітив, як його пальці знову почали нервово крутити замок на куртці. Максим завжди так робив, коли намагався приховати хвилювання.

Ніка навіть не поворухнулася. Вона спокійно розглядала свої ідеальні нігті й лише граціозно знизала плечима.

— Максику, не починай, — відмахнулася вона своїм безтурботним голосом. — Погода міняється кожні п'ять хвилин. Тим паче, я перед виїздом спеціально перевіряла сайт. Там було написано, що туман розвіється ще до обіду.

— Ну, взагалі-то я теж перевіряв, — раптом втрутився Кирило. Он відклав свій величезний об'єктив убік і повернув до нас екран свого смартфона, хоча зв'язку, звісно, вже не було. — Я дивився свіжий прогноз якраз перед тим, як ми сіли в таксі. Система показувала, що над лиманом сьогодні має бути досить сонячно. Ну, максимум мінлива хмарність ближче до вечора. Так що цей туман — просто ранкова вологість від води. Зараз вийдемо на відкриту мілину, сонце підніметься вище, і все розтягне.

Я подивився на Кирила, потім на карту. Його спокійний тон дійсно заспокоював. Зазвичай саме так усе і починається. Люди щиро вірять техніці, прогнозам, картам та інтернет-сайтам. Вони сидять у затишній каюті, п'ють гарячий чай і думають, що повністю контролюють своє життя. Вони навіть не підозрюють, що природа або чийсь чужий, холодний розрахунок уже давно викреслили їх із зони безпеки.

— Ну, якщо сонячно, то це міняє справу, — Максим помітно повеселішав. — Головне, щоб твоя кільцева лампа на сонці не розплавилася, Ніко. А то доведеться мені підробляти твоїм особистим освітлювачем і тримати світловідбивач.

— Я подумаю над твоєю пропозицією, — засміялася вона, грайливо підкидаючи шпильку-краб у повітрі. — Але платити буду ананасами, ти пам'ятаєш.

Катер раптово зробив різкий поштовх уперед, і звук двигуна змінився з гучного реву на глухе, переривчасте булькання. Швидкість впала майже до нуля. Ми всі одночасно вхопилися за краї столу та дивана, щоб не впасти. За вікном сіре молоко туману раптом почало стрімко рідшати, наче хтось розсунув важкі театральні лаштунки.