4. АРТУР

Будильник на телефоні розривався так, наче почався кінець світу. Я вимкнув його наосліп, навіть не розплющуючи очей, і кілька секунд просто лежав, слухаючи, як за вікном гуде штормовий одеський вітер. Здавалося, туман за ніч став ще щільнішим, перетворившись на густе біле молоко, яке повністю розчинило сусідні багатоповерхівки. На годиннику була шоста ранку. Організм люто протестував проти такого раннього підйому, але думати про втому не було часу. Сьогодні ми їхали.

Я скинув ковдру і знову відчув цей проклятий крижаний лінолеум під босими ногами. Побутова рутина перед виходом у нас із Максимом була відпрацьована до автоматизму. Я одразу поплентався на кухню, увімкнув чайник і, поки він закипав, почав застібати наші рюкзаки. За ніч вони наче поважчали вдвічі. Банки з ананасами, які я вчора ретельно впихав між спальниками, тепер здавалися мені тонною зайвого металу. Максим усе ще спав, зарившись носом у подушку і тихо хропучи. Звісно, вчора він до третієї ночі витріщався в екран, а тепер його не добудишся.

— Вставай, ковбой, — я безжально смикнув його за край ковдри. — Через годину таксі буде під під'їздом, а ти ще навіть зуби не почистив.

Брат щось нерозбірливо пробурчав, спробував затягнути ковдру назад, але зрозумів, що це марно. Він сів на ліжку, розпатланий, з пом'ятим обличчям і поглядом, у якому читалася глибока екзистенційна криза.

— Артуре, ну навіщо так рано... — прохрипів він, чухаючи потилицю. — Катер же тільки об одинадцятій відходить.

— Ніка сказала бути на причалі раніше, щоб завантажити речі й перевірити техніку, — відповів я, наливаючи міцну чорну каву в дві залізні кружки. Хліба в нас так і не було, тому довелося гризти сухе галетне печиво, яке ми купували в Сільпо. — І взагалі, ти вчора найбільше кричав, що це наш квиток з цієї діри. 

Згадка про Ніку подіяла на Максима як подвійний еспресо. Він миттєво підвівся, схопив свій рушник і зник у ванній, звідки за хвилину донісся шум води і його фальшиве мукання якоїсь модної пісні. Я лише похитав головою. Дивно, як одна дівчина може змусити дорослого хлопця рухатися втричі швидше.

Наступні сорок хвилин минули в суєті. Ми перевіряли все по списку: камери — заряджені, додаткові акумулятори — у водонепроникному чохлі, намет, каремати, ножі, сірники. Коли ми нарешті вдягли на себе рюкзаки, кімната раптом здалася порожньою. Весь наш безлад перекочував за наші спини. Я вимкнув ноутбук, перевірив, чи закриті вікна, і кинув останній погляд на жовту пляму на стелі. Чомусь саме в цей момент у мене знову з'явилося це дурне, липке передчуття. Наче ми залишаємо цю квартиру набагато довше, ніж на три дні.

— Ну що, погнали? — Максим уже стояв у дверях, тримаючи в руках чохол із триногою. Його очі знову горіли тим самим диким азартом.

— Погнали, — кивнув я, вимикаючи світло в коридорі.

Двері за нами зачинилися з важким залізним клацанням. Ліфт, як і очікувалося, все ще спав смертним гріхом, тому ми почали повільно спускатися темними сходами з сьомого поверху. Кожен крок віддавався важким гупанням наших черевиків і металевим рипінням кріплень на рюкзаках. На вулиці туман зустрів нас холодною вологою, яка миттєво осіла на куртках дрібними краплями. Біля бордюру вже стояла стара сіра автівка з шашечками таксі, з вихлопної труби якої йшов густий сизий дим. Водій навіть не вийшов, щоб допомогти нам із багажником — мабуть, теж був не в захваті від такого раннього замовлення.

Ми поскидали наші гігантські рюкзаки в брудне нутро багажника, ледь закрили кришку і всілися на заднє сидіння. У салоні пахло дешевим тютюном і освіжувачем «нова машина». Максим одразу припав до вікна, витираючи долонею запотіле скло, а я дістав телефон і написав Ніці: «Ми виїхали. Будемо на причалі через півгодини.»

Відповіді не було. Напевно, наша королева патчів ще бачила свої ідеальні б'юті-сни під теплим балдахіном. Автівка рушила з місця, м'яко погойдуючись на вибоїнах нашого району.

Коли ми проїхали кілька кварталів і виїхали на пряму дорогу, Максим раптом жваво повернувся до мене й ляснув себе по коліну.

— Слухай, Артуре, — його очі знову загорілися ідеєю. — А витягни-но нашу маленьку камеру з бокової кишені. Давай запишемо вступ для блогу прямо зараз, у машині. Бо якщо ми зразу з'явимося на острові й почнемо знімати вже там, то для користувачів це буде якось не так. Вони ж навіть не зрозуміють, як ми там опинилися. Треба, щоб підписники вже зараз знали, куди ми їдемо і що взагалі відбувається.

Я секунду вагався, але брат мав рацію. Хороший ролик потребує правильного початку. Я розстебнув замок куртки, дістав компактну репортажну камеру, увімкнув її і повернув екранчик до нас. Червоний вогник запису весело блимнув у напівтемряві салону. Максим одразу підсунувся ближче, миттєво натягнувши на обличчя свою фірмову блогерську посмішку.

— Усім привіт, народ! На зв'язку "Брати по екстриму"! — бадьоро заговорив Максим, активно жестикулюючи перед об'єктивом. — Як ви бачите за нашими заспаними обличчями та туманом за вікном, зараз бісова шоста ранку. І ми не просто кудись їдемо. Ми вирушаємо в нашу наймасштабнішу авантюру за весь цей рік! Прямо зараз ми тримаємо курс на причал, де на нас чекає приватний катер. А далі... далі ми пливемо на Сліпий Атол. Так-так, той самий дикий, повністю безлюдний острів посеред лиману, про який ходить стільки дивних чуток. Ми провемо там цілих три дні у повній ізоляції від цивілізації. Будемо ставити намети, виживати і покажемо вам цей атол таким, яким його ще ніхто не бачив. Але найголовніше — ми їдемо туди не самі. З нами буде один дуже особливий та неочікуваний гість, тож підписуйтесь, ставте лайки, бо цей екстрим ви точно запам'ятаєте надовго!

Максим показував у камеру великий палець, сиплючи енергією, а я дивився на нього через об'єктив і думав, наскільки добре він уміє триматися в кадрі. Коли він закінчив свій монолог, я вимкнув запис і сховав камеру назад у кишеню. Автівка м'яко погойдувалася, везучи нас крізь ранковий туман туди, де залізо міста закінчувалося і починалася холодна, німа вода лиману.