2. АРТУР

Ранок зустрів нас густим одеським туманом і неприємною сирістю, яка, здавалося, просочувалася навіть крізь зачинені вікна. Будильник прокукурікав о сьомій ранку. Мені знадобилося хвилин десять, щоб просто змусити себе вилізти з-під теплої ковдри і наступити босими ногами на крижаний лінолеум.

Максим прокинувся дивно легко. Зазвичай його не добудишся і з гармати, але сьогодні він схопився першим, увімкнув старий чайник і почав голосно гриміти чашками в кутку нашої мікроскопічної кухні. Ми поспіхом поснідали залишками вчорашнього сиру, закинули на плечі важкі похідні рюкзаки і вийшли в під'їзд. Ліфт, звісно ж, так ніхто і не полагодив. Нам довелося пертися пішки з сьомого поверху, тримаючи в руках чохли з триногами та камерами. Коліна Максима знову зрадницьки рипіли в такт його крокам, але він навіть не скаржився. Його думки були вже десь далеко.

О без чверті дев'ять ми стояли біля головного входу до великого супермаркету на вулиці Генуезькій. Осіння прохолода швидко пробирала до кісток. Я сильніше зарився носом у комір своєї куртки і переступив з ноги на ногу. Довкола суєтилися люди: хтось поспішав на роботу з паперовою склянкою кави в руках, хтось заходив усередину за свіжою випічкою.

Ми з братом виглядали на цьому тлі як двоє диваків, що втекли з лісу. Величезні брезентові рюкзаки за нашими спинами робили нас схожими на равликів, а зверху ще й бовталися пристебнуті спальні мішки.

— Ну і де вона? — Максим подивився на свій годинник на руці, а потім витягнув шию, вдивляючись у потік машин на дорозі. — Уже за п'ять хвилин дев'ята. Б'юті-блогери взагалі знають, що таке пунктуальність?

— Ніка завжди запізнюється, Максе, — спокійно сказав я, поправляючи ремінь рюкзака, який уже починав тиснути на плече. — Їй потрібно записати три сторіз про те, який сьогодні гарний туман і як правильно наносити ранковий крем під час осіннього рівнодення. Розслабся.

Максим нервово крутив у руках телефон, раз у раз перевіряючи екран. На великих скляних дверях супермаркету віддзеркалювалися наші похмурі обличчя. Повз нас пройшла жінка з маленьким собачкою, яка з підозрою оглянула наше спорядження.

— Слухай, а якщо вона передумала? — раптом тихо запитав брат, опустивши очі. — Ну, типу... прокинулася зранку, подумала, що знімати екстрим на закинутому атолі — це дурна ідея, і зараз просто спить у своєму теплому ліжку? А ми стоїмо тут як дурні з палатками.

Я хотів було відповісти, що Ніка не з тих, хто втрачає можливість хайпанути, але не встиг. На дорозі біля бровки з гучним вереском гальм зупинилося яскраве, новеньке біле таксі бізнес-класу. Задні дверцята відчинилися, і звідти спочатку з'явився ідеальний лакований чобіток на високих підборах.

З таксі вийшла Ніка. На ній було яскраво-рожеве худі оверсайз, білі обтислі легінси та ті самі чобітки, які зовсім не пасували для закинутого атола. У руках вона тримала штатив із телефоном і вже щось щебетала на камеру, сяючи посмішкою. Побачивши нас, вона замахала рукаю, вимкнула запис і підбігла ближче, лишаючи таксиста самотужки витягувати її величезну валізу з багажника.

— Хлопчики! — вигукнула вона, оглядаючи наші гігантські брезентові наплічники. — Ну ви й дикуни! Наче в тайгу збираєтеся. Ладно, ходімо всередину, бо в мене пальці відмерзнуть, а мені ще сьогодні сторіз знімати.

Ми зайшли крізь розсувні скляні двері супермаркету. Всередині було тепло, пахло свіжою випічкою та кавою. Максим одразу потягнув великий металевий візок, потай намагаючись іти так, щоб бути ближче до Ніки.

— Ну то який точний план, Ніко? — запитав я, коли ми рушили повз ряди з овочами. — Бо твоє повідомлення звучить круто, але занадто розмито.

— Ой, Артурчику, все продумано! — вона граціозно змахнула рукою з ідеальним манікюром. — Катер чекає на причалі. Нас відвезуть на Сліпий Атол, висадять, а рівно через три дні капітан повернеться і забере нас назад. Усього три дні! Це ж ідеальний формат. Я зніму купу контенту на тему «Гламурна б'юті-блогерка виживає в диких умовах». Мої підписниці будуть в шоці. А ви знімете свій похмурий екстрим.

— Три дні — це непогано, — кивнув Максим, штовхаючи візок і розпливаючись у посмішці. — Головне, щоб нас там дикі кабани не з'їли. Бо захищати твою валізу буде важко.

— Ой, не сміши мене! — Ніка грайливо штовхнула його в плече, і Максим, здається, ледь не розтанув на місці. — Для цього я вас і взяла. Ви ж у мене сильні.

Усе пішло зовсім не так, як я очікував. Ми з Максимом не збиралися економити на кожній копійці чи купувати найдешевшу локшину — ми брали нормальну, якісну їжу, як це зробила б будь-яка адекватна людина перед поїздкою на природу. Кілька пачок крупи, гарне консервоване м'ясо, овочі, чай та базові медикаменти. Але Ніка мислила зовсім іншими масштабами. Вона почала згрібати з полиць усе підряд і в такій кількості, наче ми збиралися пережити ядерну зиму.

П'ять великих упаковок вологих серветок. Три пляшки дорогої міцелярної води. Чотири пачки кокосових чипсів. Шість банок якихось консервованих ананасів. Коли вона кинула у візок третій блок великих бутлів із водою і десяту пачку швидкого приготування локшини, Максим нарешті не витримав і зупинив візок.

— Ніко, стій, — зі сміхом сказав брат, перебираючи гору пакунків всередині. — Навіщо так багато? Вона бере все в тричі більше, ніж нам реально треба! Ми ж туди всього на три дні їдемо, а не на місяць. Нам це все навіть у катер не поміститься.

Ніка зупинилася, тримаючи в руках дві великі пачки елітного зернового печива, і хитро подивилася на Максима з-під своїх довгих вій.

— Максику, любий, ти просто не знаєш моїх підписників, — засміялася вона, закидаючи печиво зверху на воду. — По-перше, половину цього контенту я використаю для розіграшів прямо там. По-друге, раптом мені захочеться влаштувати естетичний пікнік на заході сонця? Ну і по-третє... якщо ви добре поводитиметеся, я, можливо, поділюся з вами ананасами. А якщо ні — залишитеся на своїй сухій вівсянці!

Максим гучно засміявся, підхоплюючи її жарт:
— Гаразд, переконала! Заради ананасів я готовий тягнути хоч три такі візки.