1. АРТУР

Вода з крана текла тонкою, іржавою цівкою, видаючи свист, від якого в мене вже другу годину зуби зводило. Я стояв біля раковини, закатавши рукави старої домашньої кофти, і намагався віддерти залишки підгорілої вівсянки від дна пательні. Наша орендована однокімнатна квартира в Одесі була настільки малою, що якщо не помити посуд одразу після сніданку, то ввечері тобі просто не буде де розвернутися. Побутова рутина — це те, що тримало мене притомним останні кілька років. Мий посуд. Прибирай крихти зі столу. Застеляй ліжко. Якщо зупинитися хоч на мить, ти починаєш думати про те, скільки всього в твоєму житті пішло не так.

У коридорі гупнули вхідні двері. Замок заїдав, тому звук завжди був таким, наче хтось вибиває коліном раму.

— Це я! — донісся з коридору голос Максима.

Мій молодший брат повернувся зі своєї щоденної прогулянки. Максим ненавидів сидіти в чотирьох стінах. Йому постійно потрібно було кудись іти, навіть якщо йти було нікуди. Він міг годинами блукати сірими вулицями нашого району, просто щоб не дивитися на ці облуплені шпалери з квітковим малюнком. Він зайшов до кімнати, розмотуючи теплий шарф. Щоки в нього були червоними від осіннього вітру. Максим кинув ключі на тумбочку біля дверей — вони дзвінко вдарилися об порожню бляшанку з-під газованки, яку я просив його викинути ще вчора. Наші ліжка стояли паралельно одне одному, розділені лише вузьким проходом у пів метра. Справжній приватний простір у цій квартирі існував хіба що під ковдрою.

— Ну і холоднеча на вулиці, — сказав Максим, сідаючи на своє ліжко і важко зітхаючи. Він почав стягувати кросівки. — Там знову ліфт зламався на третьому поверсі. Мені довелося йти пішки. Мої коліна цього не витримають, Артуре. Тобі треба поговорити з хазяйкою.

— Я говорив з нею минулого вівторка, — не повертаючись, відповів я. Я нарешті переміг пательню і взявся за дві брудні чашки. — Вона сказала, що ремонтна бригада приїде найближчим часом. Ти ж знаєш Марту. Для неї найближчий час — це десь між цим місяцем і наступним століттям.

— Вона просто знущається з нас, — пробурчав брат. Він ліг на спину, закинувши руки за голову, і вставився в стелю. На стелі в кутку була жовта пляма від старої протічки. — Я зустрів сусіда знизу, того похмурого дядька з п'ятого поверху. Він знову скаржився, що ми занадто голосно ходимо вночі. Уявляєш? Ми просто ходимо по власній кімнаті!

— Ну, підлога тут справді рипить так, наче ми ходимо по сухих гілках у лісі, — зауважив я, вимикаючи воду. Свист у трубах нарешті припинився, і в кімнаті повисла дивна, густа тиша. Я витер руки об кухоний рушник, який уже давно пора було випрати. — Ти купив хліб, як я просив?

Максим завмер на секунду. Я відчув, як він заплющив очі, навіть не дивлячись на нього.

— Чорт... Артуре, вибач. Я зовсім забув. У мене з голови вилетіло. Я зустрів там одного знайомого біля аптеки, ми зачепилися язиками про його нову роботу, і я забув про хліб.

Я глибоко вдихнув і видихнув. Сваритися через буханку хліба не було сенсу, хоча всередині мене ворухнулося звичне роздратування. Максим завжди був таким — літав у хмарах, забував дрібниці, поки я намагався тримати наш скромний побут до купи. Ми були братами, ми були єдиними близькими людьми одне для одного у цьому великому, байдужому місті. Ми ділили цей побут, ці проблеми з ліфтом, рипучу підлогу та холодний чай.

Я підійшов до столу, де лежав мій ноутбук. Того дня все мав бути як зазвичай. Побутові скарги, суперечки про некупилений хліб і плани на вечерю. Я збирався відкрити вкладку, щоб подивитися ціни на доставку продуктів. Але замість цього я побачив, що на екрані світиться нове повідомлення в месенджері від Ніки. При одному погляді на її аватарку — де вона посміхалася своїми ідеально білими зубами на тлі рожевої стіни — в мене всередині ворухнулося дивне почуття. Суміш роздратування і чогось іншого, у чому я боявся зізнатися навіть самому собі.

Ніка була відомою б'юті-блогеркою в нашій області. На відміну від нас із Максимом, які знімали похмурі занедбані місця для свого невеликого каналу, Ніка вела блог про ідеальне життя. Вона щодня розповідала дівчатам, як доглядати за шкірою, підтримувати здоров'я, правильно харчуватися та обирати одяг. Чесно кажучи, її писклявий голос у сторіз іноді страшенно дратував. Вона здавалася занадто поверхневою. Але водночас вона була бісовою красунею. І я знав, що коли Ніка з'являлася в радіусі десяти метрів, мій брат Максим забував, як дихати. Та що там гріха таїти — я теж починав поводитися як ідіот.

— Хто там пише? — запитав Максим із ліжка, почувши звук сповіщення.

— Ніка, — відповів я, вчитуючись у текст. — Пише, що в неї є для нас пропозиція.

Максим миттєво підвівся на ліжку. Його лінощі як рукою зняло.

— Наша королева патчів та колагену? І що їй треба від двох суворих хлопців з однокімнатної квартири?

Я повернув монітор до нього і зачитав уголос текст повідомлення: 

«Хлопчики, привіт! Мені потрібна ваша чоловіча допомога. Я хочу зняти екстремальний ролик для свого каналу під назвою Красуня на безлюдному острові. Я знайшла ідеальне дике місце — закинутий Сліпий Атол у лимані, куди майже ніхо не плаває. Я вже повністю оплатила приватний катер на тиждень і закупила все необхідне спорядження. З мене повне фінансування, а з вас — компанія, намети і захист від дикої природи. Ну що, підірвемо тренди разом?»

Максим округлив очі й подивився на мене.

— Вона сама все оплачує? Артуре, та ми на один цей катер збирали б три роки!

Я знову подивився на екран. На папері все виглядало ідеально: безкоштовна подорож, красива дівчина, яка подобається нам обом, і шанс підняти перегляди нашому згасаючому каналу. Але десь глибоко в душі в мене шкрябнуло погане передчуття. Що б'юті-блогерка забула на безлюдному дикому острові, де навіть мобільний зв'язок ловить через раз?

— Ми їдемо, правда ж? — Максим вже стояв біля шафи, витягуючи свій похідний рюкзак. Його очі горіли тим самим небезпечним вогником, який завжди з'являвся перед тим, як ми потрапляли в чергову халепу. — Артуре, не думай занадто багато. Це наш квиток з цієї діри.