Розділ ІІ

- Гаразд, ми зачекаємо, - прогудів один із військових, відходячи від столу секретаря полковника.

Важкими кроками він підійшов до Ратмира та сів на лавочці поруч із ним.

Останнім часом йому частенько доводилось заходити до полковника. Секретар – дівчина, яку Ратмир непогано знав – дивилась на нього жалібним поглядом. Проте, одразу ж закопошилась у своїх справах коли Ратмир глянув у відповідь. Він подумки вилаявся. Останнє чого йому зараз хотілось – співчуття.

Кров пульсувала в судинах, та не від страху – від гніву.

За рогом, в коридорі долинали чиїсь кроки. Перед очима з’явилась фігура чергового військового. Ратмиру не хотілось навіть піднімати погляду.

- Ратмире! – вигукнув прибулець.

Ним виявився Остаф – хлопець з яким Ратмир навчався в Академії, і з яким він товаришував. На його лиці сяяла блискуча посмішка.

- Я чув що сталось… ти як?

- Нормально, - сказав Ратмир.

- Ага… по тобі видно, - кепкував Остаф.

Ратмир лише подарував йому погляд сповнений осуду.

- Слухай, - підступивши стишив голос Остаф, - можеш не перейматись, всі хто міг би вплинути на тебе і твою кар’єру знають що ти непричетний.

- В сенсі? – здивувався Ратмир.

- Військові вже давно ведуть справу тихонівців, вони в курсі що ти взагалі ні до чого.

Всередині відчулось благодатне полегшення.

- Ти не обманюєш?

- А навіщо це мені? Я сам член слідчої групи по цій справі. Полковник, - Остаф махнув рукою в напрямку кабінету, - очолює цю групу. Можеш не перейматись. Осуду зі сторони пихатого урядовецтва не уникнути, - знизав він плечима, - але коли вони когось не осуджували? – хихикнув Остаф.

Двері кабінету відчинились. Звідти вчувався голос полковника.

- Шановні, прошу, я почув від вас все чого хотів…

- Вислухайте, - хтось жалібно скавчав, - це не все…

- Лейтенанте, я вже вкотре повторюю що більше мені нічого не треба, - втомлено казав полковник, - прошу, он вже чекають відвідувачі.

Ратмир угледів розчаровану пику Івана.

- Гаразд, - закінчив він. – Доброї ночі, полковнику!

- Вам теж, лейтенанте! – відповів Рослав.

З кабінету вимарширували четверо, серед яких було лише двоє знайомих Ратмиру: Устим Беримирич та Іван; останній недолуго ховав очі коли проходив повз.

- Прошу, панове, заходьте, - запросив полковник Ратмира з Остафом.

Коли двері зачинились, полковник вже сидів за своїм масивним дерев’яним, різьбленим столом швидко щось пишучи.

- Прошу, сідайте, - сказав він не відводячи погляду від аркушу паперу.

Ратмир вмостився на зручне шкіряне крісло поруч із столом. В сусіднє сів Остаф.

В кабінеті запала мертва тиша, лише звук пера що шкрябало папір її проривало. Ратмир оглядав знайомі дерев’яні панелі, якими були оббиті стіни, з надією що кожне слово Остафа виявиться правдою.

- Радий вас бачити, панове, - нарешті сказав полковник, рівненько згинаючи листок навпіл. – Як вам нещодавнє? - усміхався він.

- Якась маячня, - Ратмиру було не до смішок.

- А ви що скажете? – глянув на Остафа полковник.

- Не скажу що очікував такого, але це мало чи пізно статись.

- І ви маєте рацію, - сказав полковник. – Це справді рано чи пізно мало статись… ми надіялись що пізно, - трохи поникло підсумував полковник.

Світло місяця і зір зазирало до кабінету пронизуючи своїм холодом, хоч в кабінеті й тріщав коминок.

- Ратмире, певен ви не в курсі слідства що ведеться в справі тихонівців.

- Остаф мені дещо розповів, поки чекали під кабінетом.

- Так, - відгукнувся Остаф, - те що можна.

- Гаразд… - полковник підвівся з-за столу та попрямував до коминку, позаяк кострище потребувало підживи. Він присів біля нього навпочіпки, хапнув кілька полінець та кинув їх до розпеченого вугілля від чого в повітря здійнялись мерехтливі іскри. – Слідство ведеться вже сьомий місяць, ми старались зайвий раз не розголошувати про хід справи адже це могло їй завадити, - полковник підвівся та застиг споглядаючи як вогонь охоплюватиме свіжину. – До справи було залучено кількох офіцерів та сержантів – загалом з двадцять військових. Я очолюю слідство. Бачили тих чотирьох? - повернувся до слухачів полковник. – Троє з них члени групи, за виключенням того остолопа Івана, - зітхнув полковник. – Ратмире, ви можете не перейматись, ми знаємо що ви жодним чином не брали участі в діяльності організації…

Полковник підійшов до свого столу, присів на нього глядячи прямо в очі Ратмиру.

- Ми знали що тихонівці діють досить активно, але не знали що вони зайшли аж так далеко… Вочевидь вони вже і серед військових, і серед діячів культури… - полковник примружився. – Як гадаєте, навіщо я все це вам розповідаю?

У Ратмира перехопило подих. Але наростаючий гнів повернув його до тями.

- Хочете щоб я вас боявся?

Полковник хихикнув.

- Ні в якому разі, - запевнив він. – Тихонівці вважають вас престолонаслідувачем стверджуючи що Добронежичі справжній княжий дім. Правда це чи ні? Мають вони справжні докази чи не мають? Лише боги знають. Проте… - полковник взяв зі столу листок на якому донедавна щось писав. – Ви є ціллю їх організації. Навіть більше, ваше князювання, - полковник на мить зупинився, - є ціллю їх діяльності. Коли вже так йдуть справи, то вас доведеться задіяти зараз. Ми хотіли зробити це пізніше але умови правлять своє…

Ратмир зрозумів до чого йде мова.

- Ви хочете щоб я був приманкою, - сказав він.

- Можна й так сказати… Щойно ми мали нараду з членами слідства, ми вважаємо що інцидент з офіцером став випадковістю.

- Що ви маєте на увазі? – перепитав Остаф.

- Насправді, показ картини досить незначна річ. Так… художники це важливо, але в останній час мало хто на них звертає увагу. Покудкудахкали б трохи у високих колах та й стихли б через два тижні. Але такий відчайдушний виступ офіцера… Цей хлопець – лейтенант, з малого, та все ж аристократичного дому. Хто знає скільки ще таких як він в рядах княжої дружини? Такі дії, по суті, проголошення війни. Уряду таке не сподобається. Чистка і допити військових – найменше чого варто очікувати. Ні, ні, таке точно не в стилі тихонівців. Вони діють набагато непомітніше і картина тому доказ…