Розділ І

Крок за кроком… удар за ударом… Вбивчий спів ковадла від поцілунку з молотом - ось що йому нагадували його кроки. Ще кількома годинами раніше, вони скидались на стукіт копит молодого жеребця.

Він підвів голову до нічного неба, де сяяли зорі та місяць. Останній стояв високо. Вже далеко за північ, подумав він - глуха ніч. Глуха, але своїм більмом вона бачила все. Дивилася не в очі, а туди, куди вони ведуть.

За рогом почувся шурхіт. По спині пробіглися мурашки. “Один, два… їх десь четверо”, - він мав гарно розвинуті інстинкти, що доповнюючись знаннями, породжували природу хижака.

Тихо, наче кіт, він наблизився до стіни - від співу не лишилось і тіні; рука вже була на ефесі меча. Спиною він притулився до чийогось дому в очікуванні нападу.

Шурхіт голоснішав швидко. В голові проминали образи тих, хто міг відправити цих головорізів по нього. Відреагували моментально - значить це хтось впливовий. Генерал Аристон? Але ж він обіцяв підтримку. Полковник Рослав? Але ж вони разом воювали за Твердиню надії. 

«Не час», - слушно сказав він собі. Зараз більша небезпека була прямо перед ним.

Вороги мали показатись за кілька митей. Білий зуб меча наполовину показався з піхов. На лезі блиснуло світло місяця. Відлиск впав на землю поруч з ним - саме туди, де його могли помітити вороги. І, мабуть, помітили - настала абсолютна тиша. Вони зупинились. Готуються.

Перемагає той, хто нападає перший. Лезо свиснуло в повітрі так швидко, як тільки могло в його руках. Стрімкий поворот у стрибку. Стійка. Швидкий погляд.

Дві собаки… дві собаки, що дивились на нього як на блазня. У одної язик вивалився з рота, а в очах засіла здивована цікавість.

«Вже й собак від людей відрізнити не можеш…», - мовив він собі.

Ратмир тихо розглядав пусту вулицю; прислухався до найтихішого звуку. Нікого все одно не було.

Одна з дворняг втомилась дивитись на остовпілого безумця, рушила в його сторону. Тихо принюхалась до руки, лизнула й потрусила собі далі. Друга послідувала за нею.

Ратмир підвів руку до лиця і глянув на місце, до побував собачий язик. Воно виблискувало білизною місяця. Пальці тремтіли. Тремтіло все тіло.

Він розтопирив пальці. Кожен оскаженіло тремтів. Погляд ковзнув на передпліччя. Воно було наляканим не менше. Ступні, коліна, груди - все боялося…

*

Вогонь... повсюди вогонь і страждання. Страх сотень і тисяч людей перемішався з їх сльозами і язиками полум'я. Небо вкрите сірим, щільним димом; око сонця ледь пробивається з-за нього з жахом спостерігаючи за болем... болем цього дня. Його запам'ятають назавжди.

Ось, фігура людини... летить. Мить тому вона зірвалась зі стіни фортеці. За нею біжать ще півдюжини. Доки вони тримали повіддя долі у своїх руках, доки вогонь не зжер їх, вони вирішили зустріти смерть із власної волі, а не тому що так зажадав жар.

«Хто б що не казав, а пан автор цієї картини знав що таке страх», - думав Ратмир.

«Падіння Оселі Дітей гір і рік» - й досі ця подія тихим переляком відлунює в серцях горців. Вирішальна битва в хроніці продовження воєн Дітей гір і рік та Дітей лісу; та, що матиме жахливі наслідки для їх держави...

-  Якась моторошна вона... - рохнула панна під боком Ратмира. - Навіщо ж так людей лякати?

Він ледве втамував лють від такого варварства дівчини.

«Безум...», - по щоках пробіглись жовна.

- Ходімо, панно... - облесливо промовив Ратмир.

Такому безалаберному створінню краще не спостерігати істину велич майстерності володіння пензлем. В її головешці не вміститься почуття близькості з діяннями минулих століть, через полотно віртуозного художника.

- Звичайно, - з усмішкою на всі зуби мовила дівчина.

Ратмир мусив відповісти, тому блиснув білизною перших чотирьох та кивнув головою в напрямку полотна, яке він хотів показати наступним.

Галерея мала свою, особливу атмосферу. Стіни були оббиті різьбленими дерев’яними панелями; золоті канделябри, які можна було час від часу зустріти, зображували образи божеств у всій їхній величі. Свічки на них горіли теплим світлом. Зі стелі, на ланцюгах важніли три великих люстри, теж золоті. В звичайні дні тут Ратмиру було тихо й спокійно.

Серед великої множини місцевих картин Ратмир знав найкращі. Він бував тут вже не раз і добре пам’ятав де що висить. Не дивлячись на гурму людисьок навколо, він легко відшукав потрібний шлях. Неподалік пролунав сміх юрби серед якої найголоснішим було гоготання княжича Вацлава.

Панну те цікавило неабияк, але не Ратмира.

Він підвів її поперед черговий твір.

- А це... - зачаровано протягнув Ратмир. - Кажуть, що йому не менше півтори сотень літ. Його автор...

- А ну-но гляньте, Ратмире, - дівчисько йорзнуло ним так, що той ледь не впав. - Там...

Панна своїми товстими пальцями вказувала на протилежну стіну, де висіли картини новомодних малювак. Настільки ж новомодних, наскільки безталанних.

Хоча, в цьому випадку, панна не так вже й розчарувала Ратмира - вона вказувала на полотно Ориса. То є один із придворних живописців, котрих тепер розвелось. А втім, Орис знав своє діло. Він був одним із небагатьох  сучасних художників котрих поважав Ратмир за їх уміння. Власне, цей вечір і присвячувався показу його нової картини.

Тиждень тому Ратмир отримав запрошення на цей вечір. Він спочатку думав не йти але полковник Рослав запропонував йому свою доньку – панну Юліану – у супутниці. Куди вже відмовляти, врешті-решт, Ратмир очікував на підтримку полковника коли справа дійде до балотування на вищі посади Великої Княжої Ради.

Не встигли вони пройти і трьох кроків як на горизонті намалювався Іван.

- Вітаю, шановні! – гнида аж світилась від радості.

-  Вітаю, Іване, - без ентузіазму відповів Ратмир.

Панна лише усміхнулась.

«Від такого щастя всі слова позабувала», - все ж Ратмир зумів засміятись.