1

Підсліпуватий ліхтар явно доживав останні дні. Тіні химерно вигинались на кіптявій стіні корчми, рвучко смикались угору й одразу завалювались у куток, а за мить підводились, щоб випростатись і знову скоцюрбитись унизу. Каламутні очі Яра мимоволі спостерігали за цим одноманітним танцем, та все одно повертались до пивного кухля й солом’яної чуприни Славка. Той досі перебував у хмільному захопленні.

– А ти справді вмієш чаклувати? – укотре перепитав він.  – Щоб оцей пустий кухоль – р-раз! – і став повним?

– Дурощі, – зверхньо  відмахнувся Яр. – На такі забавки силу витрачати?

– А міг би? – допитувався Славко.  – Ти ж три літа в місті пробув, невже нічому не навчився?

– Міг би, – погодився Яр. – Але не буду.  А що таке три літа? На чарівника мені ще вчитись і вчитись.

Останні слова потонули в дружньому реготі, що вибухнув за сусіднім столом. Яр озирнувся і собі реготнув . Славко розгублено кліпав очима.

– Навіщо ж ти повернувся? Учився би собі далі.

Сміх різко стиснувся в шорстку кульку і застряг у горлі. Яр покрутив шиєю, спробував ковтнути, але кулька не зрушила з місця. Недовчений чарівник скривився й неохоче зізнався:

– Тягне мене сюди. Неспокійно на душі, – постукав себе по ребрам, сторожко озирнувся та перейшов на шепіт. – Щось тут недобре коїться.

– Що? – злякано округлив очі Славко.

 Яр втупив у нього погляд. Славка він знав давно, той ніколи не відзначався гострим розумом.  Одначе був відданим другом, тому Яр не зважав на такі дрібниці. А тепер захотілося скреготнути зубами. Порахував до трьох і спокійно запитав:

– Ти не помічав нічого незвичного останнім часом?

– Ні, – похитав головою Славко. – Усе спокійно, як завжди.

– Зовсім-зовсім нічого не змінилося? –недовірливо звузив очі Яр.

Славко задумався, покрутив пустий кухоль.

– Пес утік. Але він старий був. Може, здихати пішов у ліс. А ще корова в нас втелилася. Мати коло неї бігає вже котрий день, не їсть, не спить. Їй би заспокійливого зілля попити. Треба буде в приблуди взяти.

– Що за приблуда? – скинувся Яр. Усередині ніби натягнулся й забриніла тятива.

– Та дівка зачухана настоянки продає, нічого цікавого. Позавтру буде торжок, сам побачиш.

Про приблуду Славко знав зовсім мало. Та й ніхто не міг сказати, хто вона й звідки прибилася. Навесні занадилася на торжок продавати якийсь бур’ян. Ласих на таке добро не знайшлося, тож вона почала настоянки приносити. Великого попиту на них теж не було, однак чоловіки її товаром коли-не-коли цікавились. Так вона й непомітно приходила, тихесенько стояла біля своїх слоїків, висока й худюча, у недоладній довгій хламиді, а потім поверталась у ліс. Ні з ким не забалакувала, і її ніхто не чіпав, не помічав і навіть не міг би описати, яка вона з лиця.

На торжок Славко з войовничо налаштованим Яром прийшли зарано. Покупців ще не було, продавці лише розкладали свій крам.

– Яромире! – гукнув Гуліян, приземкуватий рудий чоловік, що розкладав на прилавку копчене м’ясо. –  Ти це чи не ти? Невже відівчився?

Яр зібрався було пояснювати, але Гуліян не чекав відповіді:

– Зізнайся – утік від науки? То дуже мудро! – Він узяв чималий шмат шинки і підкинув його в руці, ніби зважуючи. – Краще ковбасу їсти, ніж голову сушити!

І зайшовся реготом. Яр теж засміявся, ще й чи не дужче, ніж Гуліян. За роки навчання він майже відвик від дружнього зубоскальства, а тепер нарешті відчув себе вдома, відпустив напругу і вдихнув рідне повітря. У грудях стало так легко, що на якусь мить він забув, для чого прийшов.

Аж раптом плеча торкнулась легенька хвиля магії. Чужої, ледь помітної. Вона подіяла, як відро крижаної води. Яр смикнувся та рвучко озирнувся. Він одразу зрозумів, що це та сама приблуда. Вона щойно прийшла і стояла, пильно вглядаючись у нього. Ніби зважувала – іти на звичне  місце чи втікати. І саме тому, що вона завмерла, було помітно, як по обличчю та всьому тілу йшли дрібні брижі, ніби від вітерця на воді. Її вид то видовжувався, то стискався, подекуди навіть мерехтів, а це означало, що на ній личина, поставлена не майстром,  а криворуким невігласом. Яра аж заціпило від такого зухвальства. Грізно наставив на шахрайку вказівний палець і, трясучи ним, рішуче рушив уперед. Та ледь він ступив крок, як дівчина крутнулась і погналася стежкою до лісу. Яр незчувся, як ноги понесли його слідом.

Дівочі босі п’яти лопотіли по втоптаній стежці. Вітер жбурляв пасма волосся в очі та рот. Поли довгої спідниці тріпотіли, ніби дражнячись. Дівчина озирнулась і сповільнилась. Яр, тріумфуючи, рвучко випростав руку і стрибнув, щоб ухопити втікачку. Пальці зімкнулися, пропустивши повітря. Дівчисько вирвалось уперед, зацьковано озирнулось і кинуло йому під ноги камінець. Піднялась пилюка, і Яр раптово осліп, оглух, незграбно махнув руками і впав, намарно силкуючись вдихнути.

Майже вічність минула, перш ніж він почув тупотіння ніг вірного Славка. Своїм наближенням друг ніби зруйнував перешкоду, що не пропускала до Яра світло й звуки. Життя повернулось до чарівника несамовитим кашлем. Повітря, ледь потрапивши в легені, одразу ж рвалося назад.

– Що з тобою? – зашарпав його Славко. – Куди дівка поділася?

 – Відь… ма… – прохрипів Яр. – Як… очі… відвела…

– Та ну, – засміявся Славко. – Швидше, пустила пил у вічі!

Яр невдоволено щось пробурмотів, уперся лобом у коліна та затих. Славко почув шепіт, але, як не дослухався, не зміг розібрати й слова. Яра огорнула сива хмарка. Коли вона розвіялась,  Славко побачив товариша знову здоровим і охайним. Повні сил руки стискались у кулаки, а сердито примружені очі жадали помсти.

– Уб’ю відьму, – проревів він, показуючи дужий кулак пустій стежині, що вилася до лісу.

– Знайшов на що силу витрачати, – підколупнув його Славко. – Гарних дівчат он скільки. А тут і подивитись нема на що. Чого за нею ганятися?

– Личина на ній, – скривився і сплюнув Яр.