Розділ 1. Фальшивий страх

Страх — це найкраща валюта. Він ідеально конвертується в перегляди, спонсорські контракти та фанатську любов.

— Тут стає справді моторошно, — прошепотіла я в об'єктив камери, штучно розширивши очі. — Температура різко впала. Ви теж це відчуваєте?

Я повільно провела ліхтариком по облуплених стінах закинутої київської лікарні. Світло вихопило іржаві ліжка та залишки якихось медичних карт на підлозі. Під моїми масивними черевиками на платформі хруснуло бите скло — звук вийшов гучним і ефектним, саме те, що треба для відео. Я завжди носила це важке взуття на зйомки: воно додавало мені зросту і створювало ілюзію, що я незламна. Дівчина, яка не боїться темряви.

Глядачі обожнювали цей образ. Вони вірили кожному моєму здриганню.

Але правда полягала в тому, що я нічого не відчувала. Справжній жах не ховається в порожніх коридорах чи підвалах. Справжній жах — це звук, з яким тіло зривається зі скелі десь у глухих Карпатах. Це кров на твоїх руках. Це той момент, коли ти розумієш, що твій ідеальний контент вийшов з-під контролю, і замість того, щоб викликати швидку, ти стираєш відбитки, забираєш камеру і тікаєш, залишаючи людину помирати в ущелині.

Усе заради того, щоб не втратити своє ім'я.

Я вимкнула запис і важко видихнула, опускаючи камеру. На сьогодні достатньо фальшивих мурашок по шкірі.

Раптом мій телефон у кишені куртки завібрував. Один раз, потім другий. Безперервний, ритмічний стукіт, схожий на пульс.

Я дістала смартфон. Екран не показував звичний інтерфейс. Він був абсолютно чорним, і лише посередині блимав білий курсор, вибиваючи текст у реальному часі:

«Ти гарно граєш на камеру. Але я знаю, як виглядає твій справжній страх. Я бачив те, що ти залишила в горах».

Моє дихання зупинилося. Пальці мимоволі стиснули холодний метал телефону. «Хто це?» — хотіла надрукувати я, але клавіатура не з'явилася. Додаток, якого я ніколи не встановлювала, повністю перехопив контроль над пристроєм.

«Завантаження... СЛІПА ЗОНА. Твій особистий профіль активовано. На балансі: 0 балів.

ЗАВДАННЯ 1: Спустися на нижній рівень лікарні, в морг. Без ліхтарика. Там на тебе дехто чекає. Час на виконання: 10 хвилин.

ВИНАГОРОДА: 100 000 гривень. ПОКАРАННЯ ЗА ВІДМОВУ: Оригінал відео з Карпат буде надіслано в поліцію та всім твоїм підписникам через 09:59.»

Цифри таймера спалахнули криваво-червоним. 09:58. 09:57.

Навколо мене стояла мертва тиша закинутої будівлі, але тепер темрява попереду більше не здавалася декорацією для роликів. Там, у підвалі, була реальна загроза. Або реальний порятунок.

Я зробила крок уперед. Важка підошва знову хруснула по склу, але цього разу звук був схожий на вирок.

Кожен мій крок сходами вниз лунав так гучно, ніби я ступала по власних кістках. Умови гри були чіткими: жодного ліхтарика. Єдиним джерелом світла залишалися криваво-червоні цифри таймера на екрані телефону, які відкидали на стіни слабкий, химерний відблиск.

06:45. 06:44.

Мій розум панічно підкидав найстрашніші картинки того, що може чекати внизу. Але правда в тому, що жодні міські легенди про цю лікарню не лякали мене так сильно, як спогад про ту покинуту лінію метро. Про той вечір, коли мій ідеальний ексклюзивний стрім коштував людині життя. Коли я штовхнула іншого сталкера в шахту, щоб урятувати власну шкуру від поліції, і просто втекла, стерши всі записи зі своєї камери.

Я зупинилася перед важкими металевими дверима моргу. Звідти тягнуло могильним холодом, сирістю та іржею. Мої пальці торкнулися холодного металу ручки. Я глибоко вдихнула і штовхнула двері.

Скрип петель розрізав тишу, наче скальпель.

Я зробила крок у суцільну чорну порожнечу. Завмерла, прислухаючись. Тільки моє власне прискорене дихання.

Раптом пролунав звук, від якого моє серце впало в шлунок.

Чирк.

Спалахнуло крихітне полум'я запальнички. Вогник вихопив із темряви чоловіка. Він сидів прямо на одному зі старих металевих столів для розтину, недбало звісивши ноги. Гострі, наче витесані з каменю вилиці, ледь помітний шрам над бровою і темні очі, які дивилися на мене з відвертим, жорстоким глузуванням. Він не здавався наляканим. Він виглядав так, ніби сам був частиною цієї темряви.

— Довго ж ти спускалася, — його голос виявився низьким, з ледь помітною хрипотцою, що відлунювала від кахельних стін. Клацнувши кришкою, він загасив запальничку, зануривши нас назад у морок. Але перед цим я встигла помітити його посмішку. Хижу і зверхню.

— Хто ти такий? — мій голос здригнувся, але я швидко випрямила спину. Мої черевики на платформі дозволяли мені не здаватися маленькою, навіть коли мене заганяли в кут.

У темряві почувся шурхіт. Він зістрибнув зі столу. Я відчула, як він наближається — від нього пахло дорогим тютюном, адреналіном і чимось металевим, схожим на кров.

— Твій квиток у пекло, — він зупинився настільки близько, що я відчула тепло його тіла в цій крижаній кімнаті. — Або з нього. Залежить від того, наскільки ти будеш корисною.

— Я не збираюся грати з тобою в загадки. Де мій вихід з гри? — я інстинктивно зробила крок назад, але вперлася лопатками в холодні двері.

Він раптом подався вперед, спираючись рукою об стіну прямо біля мого обличчя, перекриваючи шлях до відступу. Його дихання торкнулося моєї щоки.

— Звідси немає виходу, принцесо, — прошепотів він, і в його тоні не було жодної краплі співчуття. — Ти тут, бо твої шафи переповнені скелетами. Як і мої.

Тієї ж секунди наші телефони завібрували в унісон. Екран мого смартфона знову спалахнув, висвітлюючи наші обличчя впритул одне до одного. Текст на екрані безжально закарбував наш вирок:

«ЧАС ВИЙШОВ. ЗАВДАННЯ 1: ВИКОНАНО. ВИНАГОРОДА: 100 000 гривень нараховано.