9

9 розділ

Емілі

— Ти що, збираєшся йти в цьому? — Аліса стоїть на порозі кімнати, обпершись на дверну раму, з іронічною посмішкою.

Я повертаюся до дзеркала і ще раз оцінюю себе. Темно-синя сукня — не надто відверта, але не така, як я зазвичай ношу. Вона підкреслює талію, оголює плечі й чомусь… змушує мене нервувати.

— А що? Вона ж не надто… — я кладу долоню на живіт, відчуваючи, як усе всередині стискається.

— Вона ідеальна. Повір, якщо він там буде, ти йому точно запам’ятаєшся.

Я кидаю в Алісу подушкою.

“Це просто вечірка. Просто тусовка. Нічого особливого.”

Це я повторюю собі п’ятдесятий раз. Але все всередині кричить: А якщо він буде?

⸻

Університетська вечірка — це завжди шум, сміх, гучна музика і безліч знайомих облич. На щастя, ми з Алісою прийшли одними з перших. Є час освоїтися, вдихнути-видихнути. І не виглядати так, ніби я тільки й роблю, що чекаю Джеймсона.

Хоча… це саме те, що я роблю.

— Привіт, Емілі, — чую позаду знайомий голос. Мій шлунок скаче сальто.

Обертаюся — Тревор, один із третьокурсників. Посміхається. Гарний, усміхнений, впевнений. Не він.

— Привіт! — відповідаю, змушуючи себе бути нормальною.

— Можна тебе запросити на танець?

Моя перша реакція — відмовитись. Але потім щось у мені каже: Чому ні? Можливо, Джеймс навіть не прийде.

— Гаразд, — кажу я.

Ми виходимо на центр кімнати. Музика повільна, але я рухаюсь автоматично. Я не думаю про ритм, я думаю про…

— Він дивиться.

Аліса з’являється біля мене на кілька секунд і нахиляється:

— Тільки що зайшли всі. Джеймсон, Деймон, Крей і Рік.

Моє серце зупиняється. Я не оглядаюся. Але шкірою відчуваю — він десь тут.

Через кілька секунд я не витримую і повільно обертаюся.

І він там. У темно-синій футболці, яка щільно облягає його плечі. Стоїть біля Деймона, але дивиться на мене. Не відводить очей. Взагалі. Мій танець із Тревором раптом здається мені дурним.

Коли музика закінчується, Тревор щось каже, але я майже не чую. Просто киваю і відходжу до столу. Мені треба щось холодне. І — можливо — втекти.

— Гарно танцюєш.

Його голос лунає позаду. Тихий. Небезпечний. Занадто близько.

— Це просто танець, — відповідаю я, не обертаючись. Але серце гупає в горлі.

— Він тобі подобається?

Я розвертаюся. Він стоїть переді мною. Його очі… серйозні. Глибокі. Аналізують мене до останньої клітинки.

— Я… не знаю. Це ж просто вечірка. Просто танець. — Я опускаю погляд.

— Хочеш… піти звідси?

Я підіймаю очі.

— Просто пройтися, — додає він. — Мені тут шумно.

Я киваю. І поки ми виходимо з кімнати, я намагаюсь дихати. Просто дихати.

⸻

Ми йдемо подвір’ям повз університет. Ніч. Тихо. Вогні світять м’яко. Його рука — так близько, що я чую тепло.

— Я сказав тобі, що ти мене цікавиш, — починає він. — І я не жартував.

— Я пам’ятаю.

— Але мені здається, я все ще не сказав головного.

Я зупиняюся.

Він дивиться прямо в мої очі.

— Емілі, ти мені подобаєшся. Не як агент. Не як студент. Просто… як дівчина.

Ці слова падають, як каміння у воду. Я мовчу. Я не знаю, що сказати. У моїй голові крутиться тільки одна фраза: Це відбувається. Це відбувається. Це не сон.

— Можеш нічого не казати, — тихо додає він. — Просто… хотів бути чесним.

Я дивлюся на нього і думаю: Він не просто сильний. Він сміливий. Він говорить те, що я боюсь навіть подумати вголос.

— Мені теж подобається бути поруч із тобою, — кажу я, майже не дихаючи. — І… я рада, що ти це сказав.

Він усміхається. Ледь-ледь. Але ця посмішка — варта всього світу.